Читати книгу - "Вогнегривий коник"

Борисова шпаківня

Повіяло весною. Вожата Оля, учениця сьомого класу, прийшла до третьокласників і каже:

— Діти, скоро шпаки прилетять. А будиночків для них обмаль. Хтось зробить нову шпаківню?

Піднесло руки багато дітей. І Борис підняв руку.

Вдома він узявся робити шпаківню. Але не міг добре постругати дошки й підігнати так, щоб щілин не було. Йому допоміг батько.

Шпаківня вийшла красива й затишна. Вожата сказала:

— У тебе найкращий будиночок.

Борисові захотілося самому полізти на дерево й почепити шпаківню, та вожата стримала:

— Ці шпаківні старшокласники віднесуть у поле, повісять їх у лісосмузі. Щоб і там шпаки жили.

Борис зрадів: його будиночок буде серед поля.

Минуло літо. Настала осінь. Борис навчався вже в четвертому класі. Одного разу вчителька послала його по крейду.

Крейди на столі в коридорі не було. Борис відчинив шафу. Він знав, що там зберігають крейду. Відчинив і був приголомшений. У шафі стояла його шпаківня. Дашок із неї був зірваний. У шпаківні лежала крейда.

Борис заплакав.

А вчителька вийшла з класу й питає:

— Чого це ти плачеш, Борисе?

Як Федько робив уроки

Не хочеться Федькові домашнє завдання виконувати. Прийде зі школи, покладе книжки, пообідає та й іде гуляти до вечора. Увечері сяде, швиденько сяк-так перепише вправи. А задачу, буває, й не розв'яже.

А то якось Федько прийшов, пообідав. Хотів іти гуляти, а мама йому:

— Пороби уроки, тоді гуляй.

Федько сів за стіл, переписав мерщій вправу, розв’язав задачу, бо легенька була.

Бачить мама, що Федько написав дуже погано.

— Перепиши красиво, — каже йому.

Не хочеться Федькові писати, та нічого не поробиш. Переписав він ту вправу й задачу, а мама не задоволена.

— Ти знову поспіхом нашкрябав. Зроби як слід, бо гуляти сьогодні не підеш.

Федько довго плакав, так не хотілось йому ще раз переписувати. Але подумав: «Як напишу погано, мама знову заставить переробити».

Постарався. Написав-таки красиво.

Увечері повернувся батько з роботи й питає маму:

— Ну, як Федько вчиться? Як він уроки сьогодні готував?

— Добре працює наш Федько, — похвалила мама. — Написав раз — не сподобалось йому, написав удруге — не сподобалось. Він переписав утретє — чисто, красиво. Покажи, Федьку.

Федько поклав зошити батькові на стіл.

— Молодець, Федьку, — мовить батько. — Ти стаєш справжньою людиною.

Федько почервонів.

Хто найкращий майстер на землі

Це було дуже давно. В одному селі на Україні дівчата й жінки надумали показати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на сільський майдан і кожна принесе найкраще, що вона створила своїми руками: вишитий рушник, мережива, полотно, скатертину, одежу.

І от у неділю всі дівчата й жінки прийшли на майдан. Принесли силу чудових речей. У дідів та бабусь, яким громада доручила назвати найкращих майстринь, очі розбігались: так багато було талановитих дівчат і жінок. Дружини та доньки багачів принесли гаптовані золотом і сріблом шовкові покривала, тонкі мережані занавіски, на яких були вив’язані дивовижні пташки.

Та переможницею несподівано для всіх стала дружина одного бідняка — Марина. Вона не принесла ні рушника, ні мережив, хоч усе це вона уміла прекрасно робити. Вона привела п’ятирічного сина Петруся, а Петрусь приніс жайворонка, якого він сам вирізав із дерева. Підніс Петрусь жайворонка до вуст — і заспівала, защебетала пташка, як жива. Усі стояли на майдані, затамувавши дух, а над майданом, у блакитному небі, співав справжній, живий жайворонок, приваблений співом із землі…

Той, хто творить розумну й добру людину, — найкращий майстер на землі. Така була ухвала старійшин.

Дуб на дорозі

З півночі на південь, між двома великими містами, люди почали будувати дорогу. Задумали її широку й рівну, міцну й красиву, — щоб нею їздили автомашини й автобуси.

Люди вже нагортали високий земляний насип, обкладали його камінням, заливали асфальтом. Дорога йшла степами й лугами, понад берегами річок.

Одного разу прийшли будівельники в поле. Тут росли невеликі чагарі. Інженер показував, де прокладати майбутню дорогу, а робітники забивали в землю кілочки.

Коли це робітники зупинились, поклали кілочки на землю. Там, де мала пролягати дорога, стояв високий дуб. Товстий, міцний, могутній — мов степовий вартовий.

До робітників підійшов інженер. Він не сказав ні слова.

Робітники теж мовчали.

Інженер довго дивився на план дороги, потім перевів погляд на дуба й зітхнув.

— Плану змінювати не можна, — сказав інженер.

— Дуба теж рубати не можна, — сказали робітники. Інженер витяг кілочок, відійшов метрів на сто від дуба й забив його в землю.

— Тепер нас ніхто не осудить, — сказав він.

Минуло кілька років. З півночі на південь пролягла широка асфальтована дорога. Рівна, як стріла. Та в одному місці вона зігнулась підковою. Їдучи автобусом, люди радісно усміхаються. Часто можна почути:

— Благородне серце в тих людей, що будували цю дорогу.

Дівчинка й Ромашка

Якісного сонячного ранку Дівчинка вийшла погуляти на зелений лужок. Коли це чує: хтось плаче. Прислухалась і збагнула: плач долинає з-під каменя, що он лежить. Камінь невеликий, але дуже твердий. Нахилилася Дівчинка й питає:

— Хто там плаче під каменем?

— Це я, Ромашка, — почувся тихий, слабкий голос. — Визволь мене, Дівчинко, давить мене камінь.

Відвернула Дівчинка той камінь і побачила ніжну стеблинку Ромашки.

— Дякую тобі, Дівчинко, — сказала Ромашка, вільно зітхнувши. — Ти визволила мене з-під кам’яного гніту.

— Як же ти попала сюди, під камінь?

— Обдурив мене кам’яний гніт, — розповіла Ромашка. — Була я маленькою ромашковою насінинкою. Восени я шукала теплого куточка. Прихистив мене кам’яний гніт, обіцяв оберігати мене від холоду й спеки. А коли захотіла побачити сонечко, він мало не задавив мене. Я хочу бути твоєю, Дівчинко.

— Добре, будь моєю, — погодилась Дівчинка. Дівчинка й Ромашка подружилися. Щоранку Дівчинка приходила до Ромашки й вони разом зустрічали сонечко.

— Як добре мені бути твоєю, Дівчинко, — часто говорила Ромашка.

— А якби ти виросла в лісі чи край дороги? Якби ти була нічия?

— Я умерла б із горя, — тихо сказала Ромашка. — Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь.

Он той Маків Дзвіночок приятелює із Сонечком. А ось та маленька квіточка Незабудка — подруга Весняного вітру. Ні, квітка не могла б жити нічия.

Маленька лопатка

Іде батько у крамницю.

— І я піду з вами, тату, — просить малий.

— Іди, сину, — каже тато.

Зайшли батько з сином до крамниці, купили дві великі ложки й одну маленьку. Великі ложки — батькові й матері, маленька — синові. Потім лопату купили. Міцну, добру лопату.

— Цією лопатою років десять можна