Читати книгу - "Пора грибної печалі"

І Другий Фронт підняв руку. За ним — так же радісно, не роздумовуючи, проголосував пан превелебний. Відтак піднялось ще кілька несміливих долонь. Вуйко Семен хвацько оглянувся, шукаючи у натовпі подальших прихильників світлої будущини. Проте черешнівці, розгублено перезираючись і невдоволено буркаючи, не вельми спішили дерти уверх руки.

— Прошу, прошу, не ганьбіться! — понукував Другий Фронт. — Сміливіше, сміливіше!..

А юрба продовжувала мовчати. Подібне вуйка Семена спершу розчарувало, а далі розгнівало.

— Хто не підніме, руку, той зачислиться до зліших ворогів нашої влади і світлої будущини! — крикнув сердито Другий Фронт.

Охоронці вуйка — Петро Недійда, бубнар Василь Гробар, сільський чередар Іван Пішта — миттю виструнчилися, схопились за гвинтівки. І тут натовп прорвало. Над майданом, перекриваючи один одного, спалахнули сотні голосів.

— Хто дав такий указ?!

— Доки на нас будуть давити?!

— Де Андрій Пастеляк, де наш законний голова?! Його хочемо чути!

— Покажіть нам те право, яке вас уповноважує!..

— Скидай їх додолу! Женіть їх до нечистої сили!..

Прочувши про силу неправедну, пан превелебний зіщулився над столом, глипаючи перелякано, куди б йому скоріше чкурнути. Вуйко Семен теж розгубився, але швидко взяв себе у руки.

— Я слухаю, дуже уважно слухаю! — заволав із-за бочки-трибуни. — Але, затямте, кожному крикунові все це запишеться!

— А ти нас не лякай, — раптом почувся негучний голос.

Усі миттю притихли, мовчки обернулися. Під трепетою, збоку майдану, стояв дід Василь — спокійний, урівноважений, з хитро примруженими очима. Він промовив, здавалося, зовсім тихо, але його владний голос враз пригнув до землі весь гарячий і напружений гомін збудженої юрби. Побачивши діда, майже половина чоловіків зняли поштиво крисані, інші дивились на нього зацікавлено, деякі — насторожено або з неприхованою злістю.

— Ти нас, чоловіче, не лякай, — повторив дід, відштовхнувся від дерева і попрямував до трибуни.

Натовп, немов біблейські води, розступився, розчахнувся перед ним, стелячи вільну дорогу. Вуйко Семен — це всі одразу помітили — нервово пересмикнув плечима і ледь відступив від трибуни. Отець Василій, навпаки, заспокоївся і набрав чинного вигляду: одразу збагнув, що біля газди нечиста сила його не займе. Дід підійшов до вуйка Семена і, дивлячись у вічі, мовив розважливо:

— Ми нарід ляканий. У нас шкіра на попереку товста, дубова… Ми перенесли через ріку часу на своїх плечах і австріяків, і румунів, і чехів, і мадярів… Де вони тепер? Ага, не знаєш?! А ми живемо, видиш?! І будемо жити. Прийшли з цієї землі і вертаємося до неї, як наші батьки, матері… Так що добре подумай перед тим, як нас лякати.

— Не думайте так згорда, на вас… на вас… на вас теж найдеться управа! — промимрив, грозячи пальцем, вуйко Семен.

— Цить! — гаркнув дід. — Кому-кому, але не тобі мене судити! Не тобі мої гроші лічити і готари міряти!..

Другий Фронт відсахнувся, на очах здрібнів, присмирнів.

— Пастеляку, порахуйтеся з ним за корову, вліпіть лиш йому поза вуха за Чорнульку! — кинув хтось уїдливо із натовпу.

Дід вдав, що не чує, проте недобрий вогонь одразу грянув із його очей, а вуйко Семен помалу відсунувся до панотця.

— Люди добрі! — обернувся дід Василь до громади і зняв крисаню. — Ось тут нам говорять за колгосп, за світлу будущину… Ми про колгосп і без тебе уже чули… Скоро вже рік говорять. Це дуже файно. Вчитися дітям нашим… Любити один одного… Помагати…

Вуйко Семен здивовано глянув на діда, щось шепнув превелебному, випростався і ожив всім єством.

— Я, може, теж за світлу будущину, за колгосп!..

Другий Фронт із превелебним радісно заплескали в долоні.

— Ви поки не спіхуйте мені рукоплескати, — обернувся дід до самозваної президії. — Ти, Симку, мені спершу ясно розкажи, по-людськи, що таке колгосп, як то ми в ньому будемо газдувати, жити, порядкувати. Хто буде верховодити, хто робити… Ось розкажи, вийди, а ми послухаємо.

— Правильно! Так! Так! Хай по-людськи пояснить!.. — загуло на площі.

Дід, лукаво усміхаючись очима, відійшов від бочки, сів скраєчку «президії». Прогиркуючись, вуйко Семен встав і зайняв трибуну.

— Колгосп, чесна громадо, то є велике діло! — почав непевно Другий Фронт. — Нам треба все газдівство — і землю, і худобу, і майно — здати в колгосп і порядкувати в’єдно. А потім ділитися будемо порівну… Усе дуже просто, ніякої великої мудрості немає… А верховодити буду я, он Петро Недійда, Василь Гробар, Іван Пішта, — показав на охоронців. — Вони люди великої свідомості, бідували колись, страждали за нашу владу!..

— А ким буде у колгоспі наш превелебний? — запитав хтось із натовпу.

— Як ким? — здивувався Другий Фронт. — Пан превелебний будуть і далі попом. Нашим колгоспним попом, попом високої свідомості, яку нині проявив отець Василій.

— Од начала роду людського сказано: «І був Авель пастух отари, а Каїн був рільник», — помахав повчально із-за столу на парафіян пан превелебний. — Без духовного пастиря народ сліпий, де б він не жив — у колгоспі або без нього.

— Чи не жінок наших збираєтеся дозирати у колгоспі, панотче? — закинув хтось збоку.

Натовп зареготав. Превелебний сердито зиркнув поверх мирян і, задерши уверх бороду, сказав у небо:

— Жінка — це теж тварь божа, і її пильнувати треба. Коби господь уберіг її, не стала б вона першородницею гріха людського.

Жіноцтво на майдані невдоволено забелькотіло. Дід був прихильний до отця Василія, жалів його, часто напоумляв на путь праведний і тепер, побачивши, що над превелебним починають насміхатися, рвучко встав і підняв руку, — люди втихли.

— Ти все сказав, Симку? — звернувся до вуйка.

— На перший раз все… — знічено ворухнув плечима Другий Фронт.

— А тепер дозволь тебе спитати…

— Прошу, — той догідливо кивнув головою.

— Ти кажеш, аби ми жили в світлій будущині, то нам треба знести в колгосп все газдівство. Добре! У мене є коні, воли, корови, земля, гроші, інше майно… Є воно і в газдів Бондаря, Капшука, Липаня… Є воно і в багатьох других людей. Допустимо, ми все знесемо до вашого колгоспу. Але я тебе хочу визвідати, а що ти понесеш, коли в тебе ніякого добра, ніколи ніяка худобина в обійсті навіть не ночувала. А землі маєш стільки, аби за псом кинути?

Вуйко Семен безпорадно оглянувся і закліпав очима.

— Скажи, скажи народу, — допитував дід. — Раз ти так борешся за світлу будущину, то що із свого покладеш у її фундамент. Ось на чуже ти маєш недурне око, а які цінності у тебе?

Вуйко закусив нижню губу, почервонів, а потім спересердя відрубав рукою і вигукнув:

— Я віддам у колгосп свою жінку Йолану!

Юрба спершу