Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

— Для роботи?

— Не всі, хто любить книгу, використовують її для роботи. Я просто люблю книгу. А ви хіба ні? Хотів би я знати людину, яка в наш освічений вік призналася б, що вона терпіти не може книг. Хоч до цього ми, слава богу, доросли.

Клепча знітився, а молодий здоровань дуже серйозно вів далі:

— Це єдина моя пристрасть, товаришу лейтенант. За це, по-моєму, не судять. І коли вже книги суть ріки, що поять весь світ, то як можна звинувачувати того, хто хоче і п'є? Справді, дзвонив, не хотів випускати з рук.

— Вам не траплялося торгувати книжками? — спитав Клепча.

Гутник поліз у кишеню піджака і вийняв газету.

— Це ще навіщо?

— Сьогодні якраз, ідучи сюди, отримав. Білостоцька «Нива». Бачите, подяка за те, що передав у бібліотеку двісті п'ятдесят назв книжок. Аби торгував, навряд би зробив таке. Менш коштовні, якщо кращих набереться, одразу віддаю. Можете перевірити.

— А ми й перевірили, — сказав Клепча, — тут ви не обманюєте, все правда. І тут віддавали, і у Вітебськ, і польським білорусам.

Я не знав, навіщо Клепча тримає при цих допитах мене. Попросив дозволу закурити, бо «аж вуха попухли», розкрив пачку.

— Дайте й мені, — раптом попросив здоровань. — Дякую. Що воно таке? «БТ»? Курець з мене нікчемний, але, розумієте, розхвилювала мене ця історія.

Невміло затягнувся, аж щоки до зубів прилипли, і, показуючи на газету, сказав, ніби просто в простір, але з явним бажанням дошкулити Клепчі:

— Прізвище надрукували. Чемні люди. А тут і собака не скаже «дякую».

Цей чоловік почав викликати до себе прихильність. Навіть його вусики не здавалися вже мені джигунськими. Йдучи додому, я думав, що й останні побічні докази відпали. Нічого не дав розтин, нічого не дало зникнення картин. Ні в квартирі, ні на місці, де загинув Мар'ян, не було знайдено ніяких слідів. Щодо книги дзвонив ні в чому не винний книголюб, та й невідомо, чи книгу шукали злодії, що приспали собак.

… Минув тиждень. Ніхто мені не дзвонив, ніхто не викликав мене, і з цих прикмет я зрозумів, що слідство у справі передчасної смерті Пташинського скоріше за все зайшло у безвихідь.

Розділ VII

Що було сказано в Новому тестаменті і яку таємницю сховав у Апокаліпсисі Іван Богослов…

Працювати я не міг. Байдикувати — теж. Постійні думки про Мар'яна і його несподіваний кінець мучили мене вдень і вночі. Лишалося одне: тупо і вперто сидіти над його книгою і думати, думати, думати. Думати, без будь-якої надії до чогось додуматися, без будь-якої змоги звести кінці з кінцями. Єдине, що тут було не надруковане, це маргінали[5], коментарі скорописом. Найчастіше містичного характеру, на зразок: «Збулося під час коронування» або «Збулося у віщому сні такого й такого».

Мені давно вже хотілося плюнути, і однак… Того вечора я вирішив зробити останню спробу. Під зеленим абажуром горіла особливо яскрава лампа. Світло било мені в очі, і тому я опустив ковпак ще нижче, щоб воно падало тільки на книгу. Чи я виснажився за останні дні, чи так вплинула тиша, але я на хвилинку задрімав і, мабуть, осунувся нижче в кріслі. А коли розплющив очі, ще затуманені сном, побачив на лівій сторінці ледь помітні темні крапки. Підвів голову — вони зникли. Опустив — знову з'явилися. І тоді я зрозумів, що бачу не крапки, а ледь помітні «тіні від крапок», від якоїсь шорсткості паперу. Заплющив очі, провів кінчиками пальців і відчув їх на дотик. Я перегорнув сторінку й побачив, що цим невидимим мікроскопічним горбикам, які й давали схожі на розсип порошинок тіні, відповідали значно менші за макове зерня ямки, зроблені, можливо, тупим кінцем голки. Пізніше я переконався, що в цьому місці вони були ще великі. Якби не щасливий збіг обставин, якби не це джерело світла, розташоване так близько біля моїх очей, я так би нічого й не довідався. Але тільки це й було везінням. Далі надійшла черга вмінню.

Ці крапки були розташовані без будь-якої системи. Я налічив дев'ять таких під літерою А, десять під літерою С і т. д. Якщо це й був тайнопис, то такий, якого не розгадаєш. Криптограма? Анограма? А біс його знає, як називався той спосіб у середні віки. Вискочила у мене з голови та назва. Ну, я вам тоді розтлумачу суть. Патентного бюро тоді не було, бюро відкриттів теж. Скажімо, вчений робив якесь відкриття, але хотів ще мати трохи часу, щоб його перевірити. Але як зробити, щоб не перехопив хтось інший, щоб потім можна було довести свій пріоритет? Тоді він зашифровував винахідництво.

Воно, скажімо, полягало в одному реченні: «У шефа довгий, червоний од вина ніс». Невдалий приклад, бо тут довелося б шифрувати зовсім з іншої причини, не з наукової, а з адміністративної, але нехай.

І от наш науковець виписував звідти, скільки разів зустрічається та чи інша літера і записував це так: у — 1, о — 3, р — 1, и — 3, і — 1, ф — 1, н — 3, в — 3, с — 1, ч — 1, г — 1, а — 2, ш — 1, е — 2, д — 2, й — 2. Або: уооориииіф і т. д.

Коли чоловік помирав, таємниця про шефів ніс помирала разом з ним. Не знаю, чи може в такому випадку допомогти найдосконаліша електронна машина з безліччю перебраних і випробуваних варіантів.

Той, хто відкривав щось, завіряв шифровку в нотаріуса, розсилав іншим великим ученим і потім спав спокійно, знаючи, що ніхто цього не розгадає, що ділянка лишилася за ним.

А зрештою, був факт, коли, здається, Галілей застрахувався таким чином, і чи не Кеплер не полінувався перебрати всі можливі варіанти й підстановки літер і заявив, що зашифроване речення звучить так: «Привіт вам, близнюки, Марса породження!» А якщо це так, то Галілей відкрив супутники Марса. Було, щоправда, кілька зайвих літер, здається три, але тоді й це навмисне робили, для більшої впевненості.

Через деякий час Галілей все перевірив і виступив з повідомленням, що зміст його відкриття, коли відкинути шість зайвих літер, такий: «Найвищу планету потрійною спостерігав».

Виявилося, що він відкрив кільця Сатурна.

Але я ніколи не був Галілеєм, і