Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

Коллієра на посміховище. Чоловік може робити смішні вчинки, але від того він не стає смішним в очах дівчини, заради якої він їх робить. Такі люди, як Ед, трапляються рідко. Він припинив уживати їжу винятково на догоду мені. Я була б жорстокою й невдячною дівчиною, якби після цього погано до нього ставилася. Ось ви, хіба ви здатні на таку жертву?

— Я знаю, — сказав я, зрозумівши, до чого йдеться, — я приречений. Я нічого не можу зробити. Тавро їдця викарбуване у мене на чолі. Я потрапив із вогню та в ще більший. Очевидно, я чемпіон світу — їдець.

Я говорив покірно, і Меймі трішки подобрішала.

— У мене з Едом Коллієром дуже добрі стосунки, — сказала вона, — так само, як і з вами. Я дала йому таку ж саму відповідь, як і вам: шлюб — це не для мене. Мені подобалося проводити час із Едом і говорити з ним. Мені було так приємно думати, що ось є така людина, яка ніколи не використовує ножа та виделки й кинула їх заради мене.

— А ви не були закохані в нього? — запитав я зовсім недоречно. — У вас не було домовленості, що ви станете місіс Знаменитість?

Це трапляється з багатьма. Всі ми інколи вискакуємо за межу розсудливої розмови. Меймі надягла на себе холодну посмішку, в якій було стільки ж тепла, скільки й криги, і сказала занадто люб'язним тоном:

— Ви не маєте жодного права ставити мені такі питання, містере Пітерсе. Спочатку витримайте сорокадев'ятиденне голодування, щоб здобути це право, а потім, можливо, я відповім.

Таким чином, навіть коли Коллієр зник із мого шляху через власний апетит, мої особисті перспективи щодо Меймі не стали кращими. Незабаром і справи в Гатрі зійшли нанівець.

Я затримався там занадто довго. Бразильські діаманти, які я продав, почали поступово зношуватися, а тріски вперто не бажали горіти за сирої погоди. У моїй роботі завжди настає мить, коли зірка успіху промовляє до мене: «Переїжджай до сусіднього міста». Я подорожував тоді у фургоні, щоб не минати маленьких містечок, і ось кілька днів потому я запріг коней і рушив, перед цим заїхавши до Меймі попрощатися. Я ще не кинув гру. Я збирався поїхати до Оклахома-Сіті[90] й попрацювати там з тиждень чи два. А потім повернутися й поновити свої атаки на Меймі.

І уявіть собі: приходжу я до Дюганів, а там Меймі, напрочуд чарівна, у синій дорожній сукні, і біля дверей стоїть її скринька. Виявляється, її подруга Лотті Белл, яка служить друкаркою в Террі-Хот, наступного четверга одружується, і Меймі від'їздить на тиждень, щоб узяти участь у цій церемонії. Меймі чекає на товарний фургон, який має довезти її до Оклахоми. Я поливаю брудом і зневагою товарний фургон і пропоную свої послуги з перевезення товару. Матінка Дюган не бачить підстав для відмови (адже за проїзд у товарному фургоні треба платити) — і за півгодини ми виїжджаємо разом із Меймі в легкому ресорному екіпажі під білим полотняним накриттям і рушаємо на південь.

Ранок видався напрочуд гарний. Віяв легесенький вітерець, пахло квітами й зелом, кролики, розважаючись, стрибали через дорогу, позадиравши хвостики. Моя пара кентуккійських гнідих так мчала до горизонту, що він аж мерехтівші час від часу хотілося ухилитися від нього, як від мотузки, натягнутої для сушіння білизни. Меймі була в доброму гуморі й торохтіла, як дитина, про старий їхній дім, і про свої шкільні витівки, і про те, що їй подобається, і про тих бридких дівиць Джонсон, що жили навпроти, на старій батьківщині, в Індіані. Жодним словом вона не згадала Еда Коллієра, також не заходила мова про їстівне й усякі інші неприємні речі.

Десь опівдні Меймі з'ясовує, що кошик зі сніданком, який вона хотіла захопити з собою, залишився вдома. Я й сам був не проти того, щоб під'їсти, але Меймі не виказала ніякого незадоволення щодо того, що їй нічого їсти, і я промовчав. Це було болюче місце, і я уникав під час розмови зачіпати будь-яку тему, яка б стосувалася їжі в усіх її можливих виявах.

Хочу трохи прояснити ті обставини, внаслідок яких я збився зі шляху. Дорогу було погано видно, оскільки вона таки добряче заросла травою, і поряд зі мною сиділа Меймі, яка конфіскувала всю мою увагу й увесь мій інтелект. Чи влаштовують вас ці вибачення, чи ні, дивіться самі. Факт залишається фактом: з дороги я збився, й у сутінках, коли ми вже мали прибути до Оклахоми, ми плуталися на межі чогось із чимось, у висохлому руслі якоїсь ще не знайденої річки, а дощ падав важкою стіною. Збоку, серед болота, ми побачили будиночок із колод на твердому пагорбі. Навкруги росла трава, невисокі кущі і ріденькі дерева. Це була похмура хатинка, від якої на серці з'явився смуток і співчуття невідомо до кого. За моїми підрахунками, нам слід було заховатися в ній на ніч. Я пояснив це Меймі, і вона дозволила мені діяти на свій розсуд. Вона не нервувалася і не вдавала із себе жертви, як зробили б на її місці більшість жінок, а просто сказала: «То й добре». Вона розуміла, що трапилося це ненавмисно.

Хатинка пустувала. Було в ній дві кімнатки. На подвір'ї стояв невеликий сарай, у якому колись тримали худобу. На горищі над ним залишилося чимало торішнього сіна. Я завів коней до сараю й кинув їм невеликий оберемок сіна. Вони глянули на мене сумними очима, очікуючи, очевидно, на вибачення. Все інше сіно я згріб і переніс до будинку, щоб там облаштуватися. Я заніс також до будинку бразильські діаманти й тріски для розпалювання, оскільки ні ті, ні другі не застраховані від руйнівного впливу води.

Ми з Меймі вмостилися на фургонних подушках на підлозі, і я запалив у каміні купу трісок, бо ніч була досить холодною. Наскільки я можу судити, вся ця історія дівчину забавляла. Це було для неї чимось новим, нова позиція, з якої вона могла дивитися на життя. Вона сміялася й гомоніла, а тріски горіли значно тьмяніше, ніж її очі. Я почував себе Адамом[91] до гріхопадіння. Ми були ніби в прекрасному Едемському саду. Десь неподалік у темряві шуміла під дощем річка, і ангел з вогняним мечем ще не вивісив дощечку «По траві ходити заборонено». Я дістав бразильські діаманти і змусив Меймі надягти їх — обручки, брошки, намиста, сережки, браслети, пояски й медальйони. Вона іскрилася й виблискувала, немов принцеса-мільйонерка, поки на ЇЇ щоках