Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

Татусь Крулар тримав горнятко з клеєм за спиною в руках; він мовчки показав його.

— А щітки? — поспитався лейтенант. — Все треба швидко зробити, у вас немає часу, щоб збігати додому.

— Щітки у кишені моєї блузи, — з гідністю відказав татусь Крулар. — Мене збудили на ґвалт, проте я не забув їх узяти.

Лейтенант простягнув йому якийсь рулон.

— Одну приклеїте на фасаді мерії, дві на центральному майдані й ще одну на будинку нотаріуса.

— Пана Бельома? Там заборонено вішати об'яви, — сказав татусь Крулар.

— А мені начхати! — відказав лейтенант. Вигляд у нього був нервовий і веселий, він докинув: — Під мою відповідальність, усе під мою відповідальність.

— А що, мобілізація, не дай, Боже?

— А певно! — відказав лейтенант. — В рукопашну, татусю Круларе, в рукопашну!

— Ох, — сказав татусь Крулар, — гадаю, ми з вами таки залишимося тут!

У двері постукали, і лейтенант хутко побіг відчиняти. Увійшов мер. Він був у сабо, шалик у нього був пов'язаний поверх блузи. Він сказав:

— Що це той малий мені торочив?

— Ось об'яви, — відказав лейтенант.

Мер надів окуляри й розгорнув об'яви. Півголосом прочитав: «Загальна мобілізація» і хутко поклав об'яви на стіл, немовби боявся обпектися. Він сказав:

— Я був у полі й зайшов, щоб узяти шалик.

Татусь Крулар простягнув руку, згорнув об'яви і сховав рулон під блузу. Потім сказав мерові:

— Я так і сказав: щось таки сталося, що мене так рано збудили.

— Я зайшов узяти шалика, — повторив мер. Він занепокоєно глянув на лейтенанта і сказав: — А про реквізицію вони нічого не пишуть.

— Є ще одна об'ява, — відказав лейтенант.

— Боже милий! — вигукнув мер. — Господи Боже милий! Знову все починається!

— А я воював, — сказав татусь Крулар. — П'ятдесят два місяці, й жодної подряпини. — Він примружив очі, звеселівши від цієї згадки.

— Та що там, — сказав мер. — Ви були на тій війні, в цій вам не доведеться воювати. Та й на реквізицію вам начхати.

Лейтенант владно вдарив долонею по столі.

— Треба щось робити, — сказав він. — Відзначити цю подію.

У мера був спантеличений вигляд. Він застромив долоні за шалик і надув щоки.

— Барабанник хворий, — пояснив він.

— Я вмію бити в барабан, — озвався татусь Крулар. — Можу замінити його. — І усміхнувся: ось уже десять років мріяв він стати барабанником.

— Барабанника? — перепитав лейтенант. — То будете бити в набат, ось що будете ви робити!

Чемберлен спав, Матьє спав, кабіл спер драбину об автобус, поклав на плече валізу і почав підніматися по драбині, не беручись за щаблі, Івіш спала, Даніель спустив ноги з ліжка, дзвін як навіжений бемкав у його голові, П'єр дивився на темно-рожеві підошви кабілових ніг, думав: «Це валіза Мод». Але Мод тут не було, вона поїде трохи пізніше з Дусеттою, Франс і Рюбі в автомобілі одного дуже заможного дідугана, котрий був по вуха закоханий в Рюбі; в Парижі, в Нанті, в Маконі клеїли білі об'яви на стіни, в Кревіллі звучав набат. Гітлер спав, Гітлер був маленьким хлопчиком, йому було чотири роки, його зодягнули в гарненького костюмчика, пробіг чорний пес, він хотів було зловити його сачком; звучав набат, пані Ребульє кинулася зі сну і сказала:

— Мабуть, десь пожежа.

Гітлер спав, ножицями для нігтів він кремсав батькові штани на дрібні стьожки. Увійшла Лені фон Ріфенсталь, позбирала фланелеві стьожки і сказала: «Ти в мене з'їси їх замість салату».

Набат звучав і звучав, Моблан сказав своїй дружині:

— Б'юсь об заклад, що це тартак загорівся.

І вийшов надвір. Стоячи у своїй рожевій нічній сорочці біля вікна із зачиненими віконницями, пані Ребульє бачила, як він пройшов попід вікнами й гукнув поштаря, який пробігав по вулиці.

— Гей, Ансельме!

— Оголошено мобілізацію, — крикнув той.

— Що? Що він сказав? — поспиталася пані Ребульє у свого чоловіка, який підійшов до неї. — То це не пожежа?

Моблан глянув на об'яви, півголосом прочитав їх, потім обернувся й пішов додому. Його дружина стояла на порозі, він сказав їй: «Скажи Полю, щоб запрягав бричку». Позаду почувся шум, і він обернувся: це був Шапен на своєму возі; він сказав йому: «Ого, ти мов на пожежу мчиш, куди це ти поспішаєш?» Шапен глянув на нього й нічого не відповів. Моблан зиркнув назад: там було двоє волів, які поволі чвалали на налигачах за возом. Він сказав півголосом: «От гарні волики!» «Гарні, — люто відказав Шапен, — ще б пак, гарні!». Звучав набат, Гітлер спав, старий Френьо сказав своєму синові: «Якщо в мене заберуть двох коней і тебе, то як мені тоді працювати?» Ненетта постукала у двері, й пані Ребульє озвалася до неї: «Це ви, Ненетто? А гляньте-но там на майдані, чому це барабанять набат», і Ненетта відказала: «А ви не знаєте, пані? Оголошено загальну мобілізацію».

Як щоранку, Матьє думав: «Усе, як і щоранку». П'єр притулився до шибки: він дивився на арабів, які посідали долі або на барвистих валізах, очікуючи автобус до Уарзазата; Матьє розплющив очі, сліпі очі щойно народженого немовляти, як і щоранку, він думав: «І до чого все це?» Ранок страху, огненна стріла, що впала на Касабланку, на Марсель, автобус двигтів під його ногами, мотор гуркотів, водій, високий чолов'яга у брунатному матер'яному картузі з шкіряним козирком, стояв надворі й, не поспішаючи, допалював цигарку. Він думав: Мод зневажає мене. Звичайнісінький собі ранок, застояний і порожній, як і всі інші ранки, щоденна помпезна церемонія з духовим оркестром, фанфарами і публічним сходом сонця. Колись були інші ранки, — ранки, коли все розпочиналося; дзвонив будильник, Матьє миттю зіскакував з ліжка, мов на поклик сурми, погляд непохитний, сам свіжісінький, мов і не спав. Тепер уже не було чого розпочинати, не було за що братися. Однак треба було вставати, брати участь у цій церемонії, торувати в цій спекоті шляхи і стежини, виконувати обряд, немов священик, який втратив віру. Він спустив ноги з ліжка, випростався, зняв піжаму. «До чого?» І знову впав на ліжко, горізнач, голісінький, заклав руки за голову і крізь білясту імлу почав розглядати стелю. Пропащий. Геть пропащий. Колись я носив дні на плечах, ганяв їх від одного берега до другого, а тепер вони носять мене. Автобус двигтів, щось бухало, калатало під його ногами, підлога була гаряча, йому здавалося, ніби ноги його розплавилися, велике боягузливе серце П'єра бухало, калатало, калатало об нагріту спинку сидіння, та сам він був немов із криги, думав: «Починається». Скінчиться воно в якійсь дірі біля Седана чи Вердуни, та зараз щойно починається. Зневажливо дивлячись на нього, вона сказала: «То