Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

порівнювати з іншою людиною або іншою долею. Жодна ситуація не повторюється, і кожна ситуація потребує іншого вирішення. Інколи ситуація вимагає від людини змінити свою долю вчинками. У інших випадках краще скористатися з можливості споглядати й усвідомити свої активи: іноді людина повинна просто погодитися з долею, нести свій хрест. Кожна ситуація є унікальною, і завжди є лише одне правильне вирішення проблеми.

Коли людина виявляє, що їй призначено страждати, вона має сприйняти ці страждання як своє завдання, єдине та неповторне. Вона повинна усвідомити, що навіть у стражданні вона унікальна і єдина у Всесвіті. Ніхто не зможе звільнити її від страждань або взяти їх на себе. Сама людина обирає, як нести свій тягар.

Для нас, в’язнів, ці думки не були міркуваннями, відірваними від реальності. Це були єдині думки, що могли нам допомогти. Вони утримували нас від відчаю, навіть коли видавалося, що шансів вижити не залишилося. Дуже давно ми проминули фазу запитування про сенс життя, наївне розуміння життя як досягнення певної мети через активне створення чогось значного. Для нас сенс життя охоплював ширше коло між буттям і смертю, стражданням і помиранням.

Коли ми відкрили сенс страждань, то відмовилися применшувати або пом’якшувати табірні муки, ігноруючи їх або затамовуючи фальшиві ілюзії і розважаючи себе удаваним оптимізмом. Страждання стали викликом, від якого ми хотіли відмовитися. Ми усвідомили приховані можливості для досягнень, можливості, про які поет Рільке писав: «Wie viel ist aufzuleiden!» («Як багато існує страждань, щоб їх подолати!») Рільке мовив про «подолання страждань», як інші говорять про «виконання роботи». Ми мали подолати безліч страждань. Затим було необхідно повернутися до них обличчям, намагаючись звести до мінімуму миті слабкості і вгамованих сліз. Але не потрібно було соромитися сліз, позаяк сльози свідчили, що людина наділена найвищою мужністю, мужністю страждати. Лише одиниці розуміли це. Вони сором’язливо визнавали, що іноді плакали, як-от мій товариш, котрий відповів на моє запитання, як він позбавився набряків, зізнанням: «Я виплакав їх із мого організму».

Тендітні паростки психотерапії або психогігієни були, якщо взагалі були можливими в таборі, індивідуальними або колективними за характером. Індивідуальні психотерапевтичні зусилля інколи набували характеру «життєрятівної процедури». Ці зусилля зазвичай були спрямовані на запобігання самогубствам. Дуже суворі правила табору забороняли будь-яку спробу врятувати людину, яка намагалася накласти на себе руки. Тому, наприклад, нам забороняли перерізати мотузку, на якій людина намагалася повіситися. Таким чином, важливо було попередити виникнення цих спроб.

Пригадую два випадки нездійснених самогубств, дивовижно подібних між собою. Обоє чоловіків розповідали про свої наміри накласти на себе руки. Обоє наводили типовий аргумент — вони не мали чого очікувати від життя. У обох випадках потрібно було переконати їх, що життя ще очікує чогось від них; щось у майбутньому на них чекає. Справді, ми з’ясували, що в одного з них була обожнювана дитина, яка чекала на батька за кордоном. У випадку з іншим йшлося не про людину, а про предмет. Цей чоловік був науковцем і написав серію книжок, яку ще треба було закінчити. Його працю не міг завершити ніхто інший, так само як інша людина не могла замінити батька коханій дитині.

Ця унікальність і єдність, що відрізняє кожну індивідуальність і робить змістовним її існування, такою самою мірою стосується творчості, як і людської любові. Коли усвідомлена неможливість заміни людини, відповідальність, яку ця людина несе за своє існування і його продовження, виявляється уповні. Людина, котра усвідомила відповідальність, що вона несе її перед людською істотою, яка палко чекає, або перед незакінченою працею, не легковажитиме своїм життям. Вона знає, «навіщо» їй жити, і зможе витерпіти майже будь-яке «як».

Нагоди для колективної психотерапії в таборі були, звісно ж, обмеженими. Правильний приклад був ефективнішим за будь-які слова. Старший наглядач блоку, який не взяв бік керівництва табору, лише за допомогою підбадьорливої поведінки міг справляти далекобіжний моральний вплив на людей, які йому підпорядковувалися. Вплив поведінки завжди ефективніший за слова. Але часом слова також були ефективними, особливо у випадках, коли емоційну сприйнятливість загострювали якісь зовнішні обставини. Пригадую випадок, який став нагодою для психотерапевтичної роботи з мешканцями барака, унаслідок підвищення їхньої сприйнятливості через певну ситуацію.

Це був паскудний день. Під час шикування нам оголосили, що відтепер чимало вчинків будуть трактуватися як саботаж і, таким чином, каратимуться негайною стратою через повішення. Серед цих злочинів було відрізання маленьких смужок від старих ковдр (ми використовували їх для фіксації гомілковостопного суглоба) і зовсім незначні «крадіжки». За кілька днів до того півмертвий від голоду в’язень пробрався на склад і вкрав кілька кілограмів картоплі. Крадіжку виявили, але кілька в’язнів упізнали «злодія». Коли керівництво табору почуло про це, звеліло виказати винного, інакше весь табір голодуватиме весь день. Звісно, 2500 осіб вирішили постувати.

Увечері цього пісного дня ми лежали в наших земляних бараках — із дуже прикрим настроєм. Ми майже не розмовляли, бо кожне слово дратувало. Потім, ніби проблем бракувало, згасло світло. Настрій упав до найнижчої поділки. Але наш старший наглядач був мудрою людиною. Він виголосив невеличку промову про те, що займало наші думки в той час. Він говорив про багатьох товаришів, які померли протягом кількох останніх днів від хвороб чи самогубств. Але також згадав те, що могло бути справжньою причиною їхньої смерті: втрата надії. Він вважав, що має бути шлях запобігання жертвам у майбутньому. І вказав на мене, попрохавши щось порадити.

Бачив Бог, я не мав настрою вдаватися у психологічні пояснення або читати проповіді, пропонуючи моїм товаришам певний вид медичної допомоги для їхніх душ. Я змерз і хотів їсти, почувався роздратованим і втомленим, але мусив докласти зусиль і скористатися із цієї унікальної нагоди. Підбадьорення зараз було важливішим, ніж будь-коли.

Я почав із найбанальніших розрад. Я сказав, що навіть у цій Європі, на шосту зиму Другої світової війни, наше становище не було таким жахливим, як ми вважали. Я сказав, що кожен із нас повинен запитати себе, яких непоправних втрат він допіру зазнав. Я припустив, що в більшості з нас цих втрат було небагато. Кожен, хто досі живе, має привід для надії. Здоров’я, родина, щастя, професійні здобутки, гроші, позиція в суспільстві — цього можна досягнути знову або відновити. Урешті, усі наші кістки неушкоджені. А те, що ми витерпіли, може стати нашим здобутком у майбутньому. І я процитував Ніцше: «Was mich nicht umbringt, macht mich stärker» («Те, що не вбиває мене, робить мене сильнішим»).

Потім я говорив про майбутнє. Я сказав, що, на неупереджений погляд, майбутнє має видаватися безнадійним. Я погодився, що кожен з нас може вважати власні шанси на виживання мізерними. Сказав їм, що, поки в таборі немає епідемії тифу, я оцінюю власні