Читати книгу - "Стань сильнішим"

Стів і я уперше за останні кілька десятиліть плаваємо разом.

Я почуваюся надзвичайно вразливою і шукаю душевного зв’яз­ку зі Стівом.

Він не відгукується на мій заклик до встановлення зв’язку.

Найперша історія, яку я собі розповіла, полягає в тому, що Стів — покидьок, який обдурював мене протягом останніх двадцяти п’яти років, змушуючи повірити, що він добрий і люблячий, хоча правда в тому, що він відштовхує мене, тому що я не найкраще виглядаю в купальнику Speedo і втратила навички плавання.

Чому саме ця історія виявилася першою? Тому що «я не відчуваю себе гідною» — перша думка, коли мені боляче. Це наче мої найзручніші джинси. Коли я сумніваюся, пояснення «не гідна» — це часто найперше, що спадає мені на думку. Історія провини — мій другий фаворит. Якщо щось іде не так, викликає погані відчуття або змушує відчувати себе надто незахищеною або вразливою, я хочу знати, чия це провина. У складні хвилини життя я вигадую одну з цих правдоподібних історій.

Як ми називаємо історію, засновану на обмежених справжніх фактах і вигаданих даних, змішаних в зв’язну, емоційно задовільну версію реальності? Теорія змови. Ґрунтуючись на поглиблених дослідженнях і історії, англійський професор і автор наукових статей Джонатан Ґоттшелл досліджує людську потребу в історіях у своїй книжці «Тварина, що розповідає» («The Storytelling Animal»)48. Він пояснює, що існує чимало доказів того, що «звичайні, психічно здорові люди на диво схильні вигадувати в повсякденних ситуаціях». Соціальні працівники завжди використовують термін «вигадувати», розповідаючи про те, як старечий маразм або черепно-мозкова травма іноді спонукають людей компенсувати відсутню інформацію неправдивою, яку вони, одначе, вважають правдою. Що більше я поринала в це дослідження, то більше погоджувалася з твердженням Ґоттшелла про те, що усі люди щодня щось вигадують, і не тільки внаслідок особливостей стану здоров’я.

В одному з моїх улюблених дослідів, описаних в книжці «Тварина, що розповідає», команда психологів попросила покупців обрати серед семи одну пару шкарпеток, а потім пояснити вибір саме цієї пари. Кожен покупець пояснював свій вибір ледь помітним відтінком кольору, якістю матеріалу і швів. Жоден покупець не сказав: «Я не знаю, чому вибрав саме цю пару» або: «Я й гадки не маю, чому обрав ці шкарпетки». У всіх була історія, яка пояснювала їхнє рішення. І ось де парадокс: усі шкарпетки були однаковими. Ґоттшелл пояснює, що покупці розповідали історії, які робили їхній вибір раціональним. Але насправді жодної логіки тут не було. Він пише: «Ці історії були вигадками — побрехеньками, якщо сказати чесно».

Чимало вигадок є не так результатом проблем зі здоров’ям чи пам’яттю, як радше наслідком взаємодії емоцій, поведінки і мислення. Якби ми зі Стівом не вирішили нашу проблему на озері того ж дня, ймовірно, я б сказала своїм сестрам (яких я люблю, поважаю і з якими чесна), що ми жахливо посварилися, тому що Стів вважає, що я огидна в моєму новому купальнику Speedo. І це була б вигадка. І незалежно від того, наскільки щиро я б не вірила в цю неправду, вона б завдала болю Стіву, нашим стосункам і мені самій. І можливо, навіть відносинам з моїми сестрами. Я можу уявити, як одна з них або обидві запитують: «Це не схоже на Стіва. Ти впевнена?» Я б, імовірно, відповіла так: «Чудово. Ти ще й виправдовуєш його. Ідіть всі до біса!» Продуктивно, авжеж?

Усі ми змовляємося і вигадуємо, і наслідки цього часто здаються невагомими. Але я стверджую, що це не так. Я вважаю, що із часом вигадування може стати деструктивною моделлю, а іноді навіть одна-єдина вигадка може зруйнувати наше почуття власної гідності і нашкодити взаєминам.

Найнебезпечніші історії з тих, що їх ми складаємо, — це історії, які применшують нашу вроджену гідність. Ми маємо знову сказати правду про нашу привабливість, духовність і креативність.

Привабливість. Чимало учасників мого дослідження, які пройшли через болісний розрив стосунків чи розлучення, досвідчили зраду партнера або мали непрості відносини з батьками чи родичами, розповідали, як відповідали на біль історією про те, що вони не гідні кохання, — історією, яка ставить під сумнів те, чи заслуговують вони на кохання взагалі. Можливо, це найнебезпечніша з усіх вигадка. За останні тринадцять років я чітко усвідомила: якщо хтось не хоче або не здатен полюбити нас, це не означає, що ми не гідні любові.

Духовність. Учасники дослідження, які поділилися історіями сорому через свою віру, мають менше спільного, аніж вважають інші. Я не виявила жодних особливих моделей; проте одна спільна риса в них таки є. Більше половини учасників, котрі розповідали про історії віри, у яких досвідчували відчуття сорому, саме в духовності знайшли опору й зцілення. Більшість із них змінили парафію або віросповідання, але духовність і віра залишилися важливою частиною їхнього життя. Вони вважають, що сором виникає радше через земні, вигадані людьми і ними ж інтерпретовані правила або норми і соціальні / громадські очікування релігії, а не через їхнє особисте ставлення до Бога або Божественного начала. Наші історії віри потрібно захищати, і ми маємо пам’ятати, що жодна людина не вправі судити про нашу духовність або складати історію про нашу духовну гідність.

Творчість і здібності. У книжці «Надзвичайна відвага» я пишу: «Одна причина моєї впевненості в тому, що сором присутній у школах, — це те, що 85 % чоловіків та жінок, опитаних для дослідження сорому, могли згадати випадок зі свого дитинства, який був настільки ганебним, що змінив їхнє сприйняття себе як учня. Ще сильніше мене турбує те, що приблизно половина цих спогадів були тим, що я називаю «творчими шрамами». Учасники дослідження могли вказати на конкретний інцидент, коли їм сказали або довели, що вони не були хорошими письменниками, художниками, музикантами, танцюристами або взагалі творчими людьми. Це допомагає пояснити, чому злі гноми мають таку владу над людьми, коли йдеться про творчість та інновації».

Як і у випадку з привабливістю та духовністю, ми маємо дбати про свої історії креативності та творчих здібностей і плекати їх. Якщо навіть ми не досягнемо якогось стандарту успіху, це не означає, що у нас немає здібностей і талантів, які тільки ми можемо подарувати світові. Тільки тому, що хтось не бачить цінності в тому, що ми можемо щось створити або чогось досягти, цінність цього і наша особиста цінність не змінюється.

Ґоттшелл стверджує, що змовницьке мислення властиве «не тільки дурним, неосвіченим або божевільним. Це рефлекс нагальної потреби сенсовного досвіду, закладений в мислення оповідача». Він продовжує цю тезу, наголошуючи, що врешті усі люди використовують теорії змови для пояснення неприємних подій. Він пише: «З точки зору змовницького розуму ми не вступаємо в лайно безпричинно», і всі складнощі людського життя призводять до виникнення теорій, які «завжди розрадять своєю простотою».

Його висновок про змовницьке мислення на соціальному рівні пояснює деякі точнісінько такі самі проблеми на особистому і міжособистісному рівнях. Ґоттшелл пише, що для теоретиків змови «погані речі трапляються не через складну мішанину абстрактних історичних і соціальних змінних. Вони трапляються тому, що погані люди докладають зусиль, аби завадити нашому щастю. І ви можете боротися і, можливо, навіть перемогти поганих людей. Якщо здатні прочитати між рядків».

Під час дослідження я виявила, що те саме можна сказати про таємні змови, які ми вигадуємо задля виправдання стереотипів, пояснення сварки з партнером, несхвального погляду начальника або поведінки нашої дитини в школі. Ми придумуємо підтекст