Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

на Волині якраз напередодні розгортання тут масового збройного руху писав у спогадах діяч ОУН Степан Мудрик: «Кінчався жовтень, починався листопад. Підпільники й бойові групи Волині дістали наказ відходити на Полісся. Там повинно було бути взимку вигідніше, тому туди переносили також технічні майстерні. На Поліссі творився в той час військовий загін під командуванням члена ОУН Перегіняка-Коробки [15]. Провідний член ОУН Закуштуй оповідав мені про спробу домовитися з поляками про зміну наставлення у наших взаєминах і про співдію. Розмови не дали наслідків. Шовіністичного ставлення поляки не змінили. Вони й далі були для комуністів та німців зручним інструментом у поборюванні нашого підпілля».

Тож українці та поляки пересвідчилися 1942 р. у неможливості з’ясування польсько-українських суперечностей політичними методами, жодна зі сторін не готова була до поступок, тому обидві вдалися до насильницьких дій, котрі вилилися у війну, яка почалася на Холмщині, а згодом перекинулася на Волинь.

Що буде після німців?

Перелом у Другій світовій війні 1943 р. теж безпосередньо впливав на стан польсько-українських стосунків. Розуміння близького завершення німецької окупації західноукраїнських земель актуалізувало питання, чиїми вони будуть ― польськими, радянськими, українськими?

Невизначеність на міжнародному рівні провокувала кожну зі сторін конфлікту до самостійних спроб його розв’язання, часто з використанням допомоги третьої сили. У результаті в боротьбі проти поляків українці використовували німців, а поляки в антиукраїнській боротьбі користувалися допомогою німців та радянських партизанів. Німці підтримували то одну, то іншу сторону, не віддаючи в результаті переваги жодній та посилюючи суперечності. «Німецька політика на Холмщині, ― читаємо в українському підпільному звіті за 1943 р., ― визначається поглибленням антагонізму між українцями і поляками. Причому часто використовують поліційні частини одної сторони проти другої». Таку ж тактику використовували на інших теренах, охоплених протистоянням. У звіті польського підпілля з Волині за 1943 р. читаємо: «Окупант з повним розумінням своєї диявольської роботи вживає допоміжну поліцію однієї національності проти іншої і навпаки, а також поширює цю ганебну систему на господарську і цивільну адміністрацію».

Радянські партизани використали конфлікт для ослаблення польського та українського національного руху і посилення власних позицій. Зі зростанням протистояння польські населені пункти, які опинилися перед загрозою українських нападів, дедалі частіше почали звертатися по допомогу до радянських партизанів. Ті таку допомогу надавали, використовуючи її для закріплення власних позицій на неохопленому терені та для посилення прорадянських настроїв серед поляків.

Російський історик Олександр Ґоґун зазначав, що здобуття прихильності польського населення було надзвичайно важливим для радянських партизан із політичних мотивів. «У Кремлі планували послабити АК, — пише він, — і втягнути якомога більше поляків під вплив радянської системи, для того, щоб полегшити процес насадження комуністичного режиму в Польщі після війни. Тому силові структури СРСР, зокрема штаби партизанського руху, з кінця 1942 р. приділяли пильну увагу «польському питанню». Навесні—влітку 1943 р. з УШПР [16] на місця пішли численні директиви про необхідність якнайширшого залучення поляків в лави радянських партизан».

Особливо актуальним для радянської сторони це стало навесні 1943 р., коли після виявлення німцями слідів Катинського злочину відбувся розрив дипломатичних відносин польського еміграційного уряду з СРСР.

Нагодою вирішили скористатися керівники українського підпілля, які вважали, що інформація про цей брутальний злочин радянської влади проти польської еліти дозволить налагодити співпрацю з польським підпіллям.

«В Смоленських лісах імперіялістичні бандити розстріляли 12 тис. польських офіцерів, ― ідеться у зверненні ОУН. ― Це були офіцери тої частини армії, яка добровільно піддалася більшовикам під час упадку Польщі. Імперіялісти використали момент слабості польського народу, щоб позбавити його важного провідного кадру, без якого є неможлива боротьба за державність. Сьогодні німці цей факт хотять використати в своїй пропаганді для удару по престижу большевиків. Вони визначили спеціальну комісію для розслідування справи і розголошують факт по цілому світі через пресу і радіо. У відповідь на цю німецьку пропаганду большевики заперечили факт, закидаючи німцям, що вони самі розстріляли згаданих офіцерів, а пропаганда їх є провокацією. Відізвався з Лондону також Сікорський, несміло питаючися більшовиків про вияснення. У відповідь на це дістав цілу бурю. «Союзні» більшовики назвали його по радіо німецьким прислужником та зірвали дипломатичні зносини. З другої сторони вдарила Сікорського Англія. Вона зажадала реорганізації заграничного уряду Сікорського, зажадала відкликати домагання до Міжнародного Червоного Христа прослідити справу, а вимагає всецілого підпорядкування політичним вимогам більшовиків.

Що ж в дійсності є з цією цілою справою? Хто розстріляв польських офіцерів і чому так поставилися «союзники» до цього ганебного вчинку? Нема сумніву, що моральними винуватцями цього злочину є рівною мірою як більшовицькі, так і німецькі імперіялісти. Хоча сам факт розстрілу доконали «союзницькі» більшовики, та однак цей випадок був фрагментом тільки їх спільного плану знищити польський народ. Тому, коли вони до цього часу мовчали про цей й інші подібні вчинки, то для нас ясно, чому воно так було. Коли вони сьогодні спихають вину один на другого, то також ясно, які мають до цього підстави. Не дивною є також позиція Англії. Англія хоче мати більшовицького союзника коштом Польщі.

Поляки! Чи не бачите, що вами торгують? Чи ви не бачите, що ваші «союзники» плюють вам в лице? Чому так є? Тому, що ваші провідники вибрали невластивий шлях до вашого визволення. Ваше місце як поневоленого народу не в таборі імперіялістів, що хотять поневолити і знищити всі поневолені народи, а в революційному таборі поневолених народів. Ваша боротьба повинна йти не в руку з московським імперіялізмом, що хоче вас знищити, а проти московського і німецького імперіялізмів. Вашим політичним гаслом повинно бути не загарбання чужих територій при помочі ворожих вам імперіялізмів, а будова власної держави на власній етнографічній території. Свобода народам ― свобода людині ― це повинен бути ваш клич в боротьбі».

Як бачимо, існувала загроза початку збройного протистояння польського підпілля та радянських партизанів, більше того, об’єднання його зусиль із українським рухом. Відвернула ж її ескалація польсько-українського конфлікту саме тоді, навесні 1943 р.

  Чи існувало «остаточне вирішення» польського питання?

Загострення ситуації, безрезультатність переговорів не могли не позначитися на позиції українських націоналістів. Радикалізація настроїв стосовно поляків позначилася на рішеннях військової конференції ОУН від жовтня 1942 р. «Поляків усіх виселити, ― читаємо тут у розділі «Організація внутрішньої безпеки», ― давши їм можливість взяти із собою, що вони хочуть, так як їх будуть захищати Англія і Америка. Тих же, що не захочуть виїжджати, ― знищувати. Активніших ворогів і серед них членів протиукраїнських організацій знищити в день перед оголошенням мобілізації. На облік вони будуть взяті завчасно районними та повітовими воєнними командами. Знищенням будуть займатися жандармерія і в окремих випадках СБ. Використовувати для цього вояків армії заборонено».

Отже, як випливає з цього документа, наприкінці 1942 р., після того як конфлікт набув форм відкритого збройного протистояння, а спроби його призупинити шляхом переговорів провалилися, було ухвалено рішення про усунення поляків із західноукраїнських теренів шляхом виселення. Привертає до себе увагу той факт, що резолюцію розміщено в розділі про внутрішню безпеку, а не в розділах, де йшлося про розгортання збройної боротьби проти окупантів. А саме постанови цієї конференції стали остаточними у переході до творення українськими націоналістами власних збройних сил, які згодом виросли в Українську Повстанську Армію. Отже, польський фронт керівництво ОУН не розглядало як головний.