Читати книгу - "Тiло™"

Що в багажнику? Де він був минулої ночі? І чому нічого не пам’ятає?.. Затамувавши подих, Юрій одним різким рухом розчахнув клятий багажник.

Те, що він побачив, змусило його заціпеніти.

У багажнику його машини лежала обмотана прозорою поліетиленовою плівкою нерухома молода жінка. Запахи просто знавісніли. Мертва молода жінка. Світле, ледь хвилясте волосся, смаглява шкіра, тендітна статура і криво розпорений живіт, з котрого прозирала покривавлено-синювата кишкова маса. Звідти й запах. Придивившись уважніше, Юрій побачив у гірляндах розореного кишківника мертвий, скорчений в судомному напівкрику плід — місяців 5–6, не більше. Душі в понівеченому тілі він не відчув. Знову повернувся поглядом до обличчя убитої.

Це неможливо.

Ясміна Хіменес — дівчина-«кінозірка», що кілька років тому «переїхала» в його клініці до тіла своєї заледве повнолітньої доньки. Треба ж, і знову завагітніла…

Юрій відступив на крок, перевів подих, за інерцією дістав із кишені серветку, аби витерти холодний піт із чола. Зненацька його рука зупинилася. На серветці було ім’я. Її довбане ім’я. Сумнівів не лишалося — минулої ночі він убив Ясміну Хіменес.

— Твою мать!.. — не стримавшись, присів, матюкнувся.

Дівчина ворухнулася, розплющила очі.

— До чого тут моя мати? — з наївним гонором перепитала вона, роздерши гострими нігтиками поліетилен і зацікавлено визирнувши до нього.

Юрій рвучко підвівся. Не вигадавши нічого кращого, просто грюкнув над нею віком багажника. Ще раз роззирнувся. То вона жива?.. Обережно відчинив знову. Підтоплене загуслою кров’ю тіло, як і раніше, нерухомо лежало у схованці, очі заплющені, поліетилен цілий…

Йому вже починає ввижатися. І це він убив її минулої ночі. Ще й півдня катався містом із трупом в багажнику, припхався з ним до в’язниці, як із трофеєм…

Із заціпеніння його вивів лемент телефонного дзвінка. Мов ошпарений, зачинив багажник, вихопив із кишені мобільний телефон.

Дзвонив його друг Бен.

— Старий, негайно піднімайся нагору, — швидко заторохтів він. — У нас форс-мажор! І не кажи, що тебе нема, я бачив твою машину, тож знаю: ти вже півгодини як стирчиш на підземній парковці. Що з тобою? Якого біса ти там робиш?

— Усе в нормі, — важко видихнув Юрій. — Я вже йду.

— До нашої клініки припхався Джек Донован! — схвильовано повідомив Бен, щойно головний лікар вийшов із ліфта. — Він уже години півтори чекає на тебе. Сказав: не піде, доки ви не поговорите…

— Грошей на рекламну кампанію не дам, — озвався Юрій, враз пригадавши, де він чув це ім’я: Джек Донован був одним із кандидатів у губернатори штату. — А на нове тіло хай стає в чергу, як усі.

Бен остовпів.

— Бачу, ти й уявлення не маєш, що відбувається, старий. Джек Донован ненавидить нас і будує свою передвиборну кампанію на аморальності наших трансплантацій. І за сумісництвом він — окружний прокурор. А оскільки нещодавно пішла з дому й не повернулася одна з наших колишніх пацієнток… здогадайся з двох разів, про що він з тобою розмовлятиме?

— Ясміна Хіменес?.. — вирвалося у Юрія.

Бен здивовано глянув на нього.

— Ти пам’ятаєш її ім’я?

2

Джек Донован виявився міцним присадкуватим чолов’ягою років п’ятдесяти на вигляд із розкішним, хвацько зачесаним догори чубом, геть посрібленим сивиною. Рівний орлиний ніс, масивна, добре розвинута нижня щелепа. Трохи заширокий торс. Плечі і руки сильні, жилаві, з рельєфними, дещо перекачаними м’язами, що виказувало в ньому колишнього військового або ж затятого спортсмена. Довершували образ живі карі очі, котрі могли свідчити, що він іще й неабиякий стратег.

Донована вважали переконаним республіканцем. Свого часу він виринув наче нізвідки, і його політична кар’єра почала стрімко набирати обертів. Наразі ж він бачив перед собою губернаторське крісло. Але корпорація «ТІЛО™» уболівала за його опонента Роберта Ван Хелла — хирлявого хлопчину-демократа, що походив із якоїсь виродженої аристократичної сімейки (політичні уподобання в котрій, судячи з усього, також передавалися у спадок) і тепер непевно крокував у політику, хоч (швидше за все) його просто штовхали. Парадокс полягав у тому, що нерішучий Ван Хелл не мав і десятої частки запалу різкого й харизматичного Донована, але був на боці трансплантацій свідомості.

І зараз Донован сидів за робочим столом Юрія.

Уздрівши головного лікаря клініки, кандидат у губернатори здійняв руку для привітання й сяйнув штучною білозубою усмішкою, зробленою, вочевидь, на замовлення — аби справляти враження на довірливий електорат.

Юрій себе до електорату не зараховував, тому навіть не зрушив з місця, лишивши без уваги його привітання.

Політик-прокурор вирішив змінити тактику.

— Не хвилюйтесь, я не сідав у ваше крісло. Я маю своє, — він натиснув непомітну кнопку і, виїхавши з-за столу, постав перед Юрієм у портативному інвалідному візку. — Бачте, я ветеран війни. Майже всіх тих численних воєн, які досі провадять США на територіях інших країн… Інакше, знаєте, не можна. Америка — сильна країна. І час від часу треба демонструвати світові свою силу…

Лікар промовчав. Старий вояка сприйняв це як добрий знак.

— Мене впустила ваша секретарка. Сподіваюсь, їй нічого за те не буде? Жіноцтво, знаєте, буває поблажливим до чоловіків-калік…

Юрій здивовано зиркнув на нього. Схоже, самовпевненості йому не позичати, якщо так відверто хизується своїм каліцтвом…

— Чого вам треба, містере Донован? Хочете нове тіло?

Гість по-дружньому розсміявся.

Юрій звернув увагу, як треновано, доладно й довершено лунає його густий оксамитовий сміх. Майже щиро. Жінки, мабуть, шаленіють.

— Ну, що ви, Юрію! — відмінно поставлений голос-баритон теж справляв враження. — Ви ж дозволите мені називати вас на ім’я? Натомість я буду вам просто Джеком. На жаль, ми з вами дещо по різні боки барикад… Я — за Америку без трансплантацій. Ви, мабуть, трохи чули, яку саме я займаю політичну позицію?

Юрій мимоволі зауважив, як часто Джек вживає слово «я». Так, наче без того «я» світ би не розпочався.

— То чого ж ви хочете, містере Донован?

Той замислився, проїхався візком до мальовничої панорами вікна.

— Давайте я розкажу вам про вас, Юрію, та вашу роботу. Мушу визнати, корпорація «ТІЛО™» поставила світ на коліна. Усі ці клініки в різних куточках світу… Утім, найкращою досі вважалася портлендська клініка-філія, що нею керував похмурий, схожий на вовкулаку, кремезний чолов’яга родом відкілясь із Центральної, чи то пак Східної Європи. За брутальну вдачу й запальний норов у спілкуванні з керівництвом, колегами та пацієнтами його прозвали доктором Паскудою. Щоправда, позаочі прозвали. Бо якось, подейкували, він дізнався про це й переламав чимало щелеп, аби втовкмачити нерозумному оточенню своє справжнє ім’я. Вочевидь, із почуттям гумору в нього було зовсім погано… Однак усе йому пробачалося, адже він був одним із найкращих спеціалістів у галузі