Читати книгу - "Шантарам"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тільки те, що сказав. Ти вживаєш дуже неординарні фрази і звороти. І вони мені подобаються. Дуже подобаються. Наприклад, вчора, коли ми говорили про те, що таке істина, Істина з великої літери, і чи може що-небудь бути абсолютно істинним. Кожен висловив свою точку зору — Дідьє, Улла, Мауриціо, навіть Модена. А ти сказала: «Істина — це нахаба, яка до всіх чіпляється, а вони вдають, ніби їм це подобається». Я мало не впав. Ти десь прочитала цю фразу чи вона з якоїсь п’єси або кінофільму?
— Ні, я придумала її сама.
— Ну, от бачиш, це я і мав на увазі. Навряд чи я здатний запам’ятати і точно відтворити все, що кажуть інші, але цей твій афоризм я напевно не забуду.
— Ти з цим згоден?
— З тим, що істина — це нахаба, і всі вдають, ніби вона їм подобається?
— Так.
— Та ні, зовсім не згоден. Але оригінальність ідеї і те, як ти її висловила, мене захоплює.
На губах її з’явилася усмішка. Якусь хвилю ми дивилися одне на одного. Вона вже хотіла відвернутися, і я поспішно запитав, щоб перешкодити цьому:
— А чим тобі подобається Біаріц?
— Біаріц?
— Днями, позавчора, ти сказала, що Біаріц — одне з твоїх улюблених місць. Я ніколи не був там і гадки не маю про нього, але мені цікаво, чим він тебе так привертає.
Вона всміхнулася і зморщила ніс — чи то з утіхою, чи то з досадою.
— Ну що ж, раз ти це запам’ятав, треба, напевно, тобі розповісти. Як би це пояснити?.. Думаю, справа перш за все в океані, в Атлантиці. Я особливо люблю Біаріц взимку, коли немає туристів і море набуває такого страхітливого вигляду, що перетворює людей на каміння. Вони стоять на березі, заклякнувши, наче кам’яні боввани, розкидані поміж береговими скелями, і невідривно дивляться в океанський простір, приковані до місця жахом, який вселяє їм океан. Він зовсім не схожий на інші океани — ні на теплий Індійський, ні на Тихий. Взимку Атлантичний океан безжальний і жорстокий. Ти фізично відчуваєш, як він закликає тебе, хоче потягнути в глибину. Він такий чарівний, що я не могла стримати сліз, коли вперше побачила його. І мені хотілося піддатися йому, зануритися в ці великі сердиті хвилі. Просто жах. А люди в Біаріці найспокійніші у всій Європі. Ніщо не може вивести їх із себе. Це навіть трохи дивно — здебільшого жителі курортів роздратовані і сердиті, море ж спокійне. А в Біаріці навпаки.
— Ти не збираєшся коли-небудь повернутися туди — щоб поселитися?
— Ні,— відразу ж відповіла вона.— Якщо вже я і виїду коли-небудь з Бомбея — то тільки в Штати. Там померли мої батьки, там я виросла. І мені хотілося б повернутися туди коли-небудь. Америку я люблю понад усе. У людях там відчувається якась упевненість, відвертість і сміливість. У мені мало американського — принаймні, мені так здається, але з американцями мені легко — ну, ти розумієш, що я хочу сказати,— легше, ніж з будь-ким іще.
— Розкажи мені про інших,— попросив я, щоб вона не замовкла.
— Про інших? — перепитала Карла, несподівано спохмурнівши.
— Ну та, про товариство з «Леопольда». Про Летицію, наприклад. Як ти з нею познайомилася?
Вона розслабилася, погляд її блукав десь серед тіней на тому боці вулиці. Потім вона звела голову до нічного неба. Блакитне світло вуличних ліхтарів тануло на її губах і в зіницях її великих очей.
— Летті жила якийсь час в Гоа,— почала Карла. У голосі її відчувалася теплота.— Вона приїхала до Індії з тією ж метою, з якою всі зазвичай приїжджають сюди,— знайти відповідне товариство і духовне оновлення. Товариство вона знайшла, і не одну, і вони цілком підходили їй. Але з духовним оновленням їй не пощастило. Вона двічі протягом року виїжджала до Лондона — і поверталася назад в пошуках оновлення. Це для неї щось подібне до духовного паломництва. Вона гостра на язик, але духовно, мабуть, багатша від усіх нас.
— А на які кошти вона живе? Мене цікавить, як людям вдається влаштуватися тут — іноземцям, я маю на увазі.
— Вона знається на шляхетному камінні і ювелірних виробах, тож допомагає іноземним покупцям, отримуючи за це комісійні. Цю роботу їй знайшов Дідьє. У нього є знайомства у всіх бомбейських колах.
— Дідьє? — Я був здивований.— Мені здалося, вони ненавидять одне одного — ну, не те що ненавидять по-справжньому, а просто терпіти одне одного не можуть.
— Між ними повсякчас відбуваються сутички, але насправді вони друзі. Якби з одним із них сталося нещастя, для другого це було б ударом.
— А Мауриціо? — запитав я, намагаючись, щоб це прозвучало безпристрасно. Високий італієць був дуже гарний і самовпевнений; мені здавалося, що він досить близький з Карлою, і я заздрив йому.— Що ти можеш розповісти про його пригоди?
— Я не знаю всіх його пригод,— відповіла вона, знову спохмурнівши.— Знаю тільки, що батьки його померли, залишивши йому купу грошей. Він швиденько їх розтринькав, встигнувши розвинути в собі свого роду талант витрачати гроші.
— Чужі? — запитав я. Очевидно, в моєму питанні відчувалося бажання отримати ствердну відповідь, тому що Карла натомість запитала:
— Ти знаєш анекдот про скорпіона і жабу? Про те, як жаба погоджується перевезти скорпіона через річку, узявши з нього обіцянку не жалити її?
— Ну так. На середині річки скорпіон жалить-таки жабу, і коли вона питає, навіщо він це зробив,— адже тепер вони обидва загинуть,— він відповідає, знизивши плечима: «Вже таке я лайно. Проти власної природи не попреш».
— От-от,— зітхнула Карла. Складка поміж її бровами потроху згладилася.— То це про Мауриціо. Але коли ти знаєш про це, то з ним можна мати справу,— просто ти не погоджуєшся перевозити його через річку. Сподіваюся, ти розумієш, що я маю на увазі.
Я сидів у в’язниці, тож чудово розумів, що вона має на увазі. Кивнувши, я запитав її про Уллу і Модену.
— Я люблю Уллу,— відповіла вона, знову всміхнувшись.— Звісно, вона легковажна й на неї не можна покладатися, але вона мені симпатична. Вона жила в Німеччині, в багатій сім’ї. Замолоду почала вживати героїн і втягнулася. Її вигнали з дому, і вона виїхала до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шантарам», після закриття браузера.