Читати книгу - "Пробудження Лол В. Штайн"

— Будь обережна із собою, Лол, о! Лоло!

Лол у свою чергу підводиться. Перед нею, за Татіаною, — Жак Гольд, я. Він думає, що помилився. Він не той, кого шукає Лол В. Штайн. Йдеться про іншого. Лол каже:

— Мене нічого не бентежить в історії моєї юності. Навіть якби все мало розпочатися наново, мені б не було боляче ні від чого.

— Бережи, бережи себе, Лол.

Татіана повертається до Жака Гольда:

— Ви йдете?

Жак Гольд каже:

— Ні.

Татіана дивиться на них обох, по черзі.

— Ти бачиш, — говорить вона. — Ви будете разом у щасті, Лол В. Штайн.

* * *

Вона щойно провела Беньєрів. Вона заходить, повільно прихиляється спиною до дверей. Так, схиливши лице, вхопившись руками за завісу, вона залишається там. Я зараз упаду. Слабкість здіймається в моєму тілі, рівень підіймається, кров не знаходить виходу, серце стає ніби з мулу, воно вкривається багнюкою, воно зараз засне. Кого зустріла вона замість мене?

— Отже, ця зустріч?

Жінка згорблена, худорлява у своїй чорній сукні. Вона піднімає руку, кличе мене:

— О! Жак Гольд, я була впевнена, що ви здогадалися. — Вона кличе на допомогу брутальність. Цирк. — Скажіть все ж таки, ну…

— Що?

— Хто це.

— Це ви, ви, Жак Гольд. Я вас зустріла сім днів тому, спочатку одного, а потім разом із жінкою. Я стежила за вами аж до Готелю де Буа.

Мені стало страшно. Я волів би повернутися до Татіани, бути зараз на вулиці.

— Чому?

Вона відриває свої руки від завіси, розпрямляється, підходить.

— Я вас обрала.

Вона підходить, дивиться, ми ще ніколи не наближалися одне до одного. Вона вся біла, ця її блідавість — ніби якась оголена. Вона цілує мене в губи. У цьому поцілунку я нічого не даю їй. Мені надто страшно, я ще не можу. Вона знаходить цю неможливість очікуваною. Я серед ночі Т. Біч. Це сталося. Там Лол В. Штайн теж нічого не отримує. Вона бере. Я все ще маю бажання втекти.

— Але чого ви хочете?

Вона не знає.

— Я хочу, — каже вона.

Вона замовкає, дивиться на мої губи. І потім, ось, наші погляди перетинаються. Нездоланно деспотична, вона бажає.

— Чому?

Вона робить жест. Ні, скажи моє ім’я.

— Жак Гольд.

Незайманість Лол, яка вимовляє це ім’я. Хто, якщо не вона, помітив необґрунтованість віри в цю особу, так названу Лол В. Штайн, так звану Лол B. Штайн? Запаморочливе віднайдення того, від чого відмовилися інші, чого вони не впізнали, те, що не показувалося, беззмістовність усіх чоловіків C. Тахла, яка так само визначала мене самого, як і плин моєї крові. Вона прийняла мене, захопила мене. Вимовлене вперше, моє ім’я не називає.

— Лола Валері Штайн.

— Так.

Крізь прозорість її охопленого полум’ям єства, крізь її зруйновану природу, вона зустрічає мене усмішкою. Її вибір вільний від будь-якої преференції. Я є чоловік із С. Тахла, за яким вона вирішила йти. І ось ми обоє прикуті одне до одного. Наша спустошеність росте. Ми повторюємо собі наші імена.

Я наближаюся до цього тіла. Я хочу доторкнутися до нього. Спочатку руками, а потім губами.

Я став незграбним. У мить, коли мої руки торкаються Лол, згадка про невідомого мерця повертається до мене: він слугуватиме вічним Річардсоном, чоловіком із Т. Біч, ми змішаємося в ньому, безладна суміш цього всього стане одним цілим, і вже не можна буде відрізнити одного від іншого, ні до, ні після, ні під час, ми зникнемо з поля зору, з називання, ми помремо так через те, що забуватимемо саму смерть часточка за часточкою, година за годиною, ім’я за іменем. Дороги відкриваються. Її рот розкривається на моєму. Її відкрита рука на моїй обіцяє різноманітне та єдине майбуття, промениста, єдина рука із зігнутими, зламаними фалангами, легкими, мов перо, які для мене сповнені новизни квітки.

Вона має видовжене та красиве тіло, дуже пряме, негнучке, через дотримання постійного стирання, поступового зникання, вирівнювання на певний манер, завчений ще з дитинства, тіло вихованки пансіонату, яка подорослішала. Але її ніжна покірливість уся цілковито виражається в її лиці та в рухах її пальців, коли вони торкаються до речі або до руки.

— Часом ваші очі такі світлі. Ви така білява.

Волосся Лол дещо повторює квіткову фактуру її рук. Засліплена, вона каже, що я не помиляюся.

— Це так.

Її погляд сяє під дуже низько опущеними повіками. Слід звикати до розрідженості повітря навколо цих маленьких блакитних планет, до яких тяжіє погляд, піддаючись смертельній небезпеці.

— Ви виходили з кінотеатру. То було минулого четверга. Ви пригадуєте, як тоді було спекотно? Ви тримали вашу куртку в руках.

Я слухаю. Між словами весь час закрадаються звуки скрипки, інструмент шаленіє на деяких руладах, повторюється.

— Навіть не думаючи про це, ви не знали, що вдіяти із собою. Ви виходили з цього чорного коридору, з кінотеатру, до якого ви зайшли самотній, щоб згаяти час. Того дня ви мали час. Вийшовши на бульвар, ви роздивлялися навколо себе жінок, що проходили.

— Як ви помиляєтесь!

— А! Можливо, — вигукує Лол.

Її голос знов став тихим. Як, напевно, за її юності, але вона зберегла всю його нескінченну повільність до останку. Вона сама собою опиняється в моїх руках, закривши очі, чекаючи, що відбудеться щось інше, її тіло вже передвіщає близьке вшанування цього. Ось воно, сказане зовсім тихо:

— Жінка, що прийшла на автобусну зупинку потім, то була Татіана Карл.

Я не відповідаю їй.

— То була вона. Ви були тим чоловіком, який мав рано чи пізно до неї прийти. Я це знала.

Її повіки вкриваються дрібною росою поту. Я цілую заплющені очі, їхня рухливість під моїми губами, її заховані очі. Я відпускаю її. Я залишаю її. Я іду в інший кінець вітальні. Вона залишається там, де стоїть. Я запитую.

— Це не тому, що я схожий на Майкла Річардсона?

— Ні, це не так, — каже Лол. — Ви на нього не схожі. Ні, — вона розтягує слова, — я не знаю, чому.

Скрипка припиняє грати. Ми замовкаємо. Вона заводить знов.

— У вашому номері світилося, і я бачила Татіану, яка проходила у світлі. Вона була оголена, оповита своїм чорним волоссям.

Вона не рухається, її погляд зупинився на парку, вона чекає. Вона щойно сказала, що Татіана оголена, оповита своїм чорним волоссям. Ця фраза — остання, яку було висловлено. Я чую: «оголена, оповита своїм чорним волоссям, оголена, оголена, чорним волоссям».

Два останні слова звучать особливо, з однаковою та дивною напругою. Дійсно, Татіана була такою, якою Лол її щойно описала, оголена під своїм чорним волоссям. Вона