Читати книгу - "Синій зошит"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Наше земне життя не може бути цілком щасливим, бо не є небом; але не може бути й цілком нещасливим, бо не є жертовною дорогою до неба.
З душею, але без Духа, — тогди ти наче з порожньою торбою ходиш і чекаєш, коли хтось укине до неї щось доброго. Той, хто прийняв Духа, вже сам ділиться Ним із иншими.
«Чого найбільше хибить українцям?»
«Найточніше на це відповів найперший українець — Шевченко: єдиномислія і братолюбія нам бракує. Через незгоду, розпорошення сил можуть упасти найбільші народи. Прикро, але серця українців ідуть одні проти одних, тогди як мали б злучатися проти зла і кривди. Проте я вірю, що прийде час — і поодинокі патріотичні групи злучаться в єдиний національний здвиг і витягнуть державу з вікового поневолення.
«Посійся не словом, а розумом, ниво!» Той же Тарас Григорович закликав.
«Що буде з нами завтра?»
«Те, що ми закладаємо нині. Вже зараз, і кождий із нас».
Віщування погоди
Жаби скачуть по дорозі — на дощ.
І коли птиці обскубуються — теж на сльоту.
Кріт риє на теплу і вогку годину.
Ранній дощ, як і жіночий плач, довго не держить.
На мокро павук рве свою сіть.
Раки перед дощем жваві, скачуть у воду.
Черлені хмари перед сходом сонця — на дощ. А також коли хмари тягнуть громадою горі.
Каня високо літає і плює — дощ просить.
Ворони під стріхою сидять — на довгу мокву.
Ластівки дуже високо літають — стягнуть хмари з громами.
Дощу сподівайся, коли сонце черлено заходить із пасмами.
Також на дощ: ворон купається, жайворонки літають громадою, горобці купаються в поросі, кури хвостами крутять, хрущі гудуть увечері, кіт миється, зелена жаба крюкає, неповний місяць косо стоїть.
І коли: роса скоро пропадає, тумани кубляться, черви виходять із землі, мухи і блохи нестерпно докучають, пчоли впорожні вертаються, дзвони і шум води чути здалеку, гори димлять, мраки відгонять паленою соломою, хворі кости кришить, по заході сонця небо мідяне, довгі вечірні сутінки, місяць блідий і роги тупі, вітер тягне з полудня, місяць не показується три ночи, звізди великі і тьмаві, дим стелиться по землі, камінь і сіль самі від себе мокріють, сажа в коминах паде — все провіщає дощовицю.
Запалений місяць — на вітер.
Огень дуднить і палаюче дерево тріскає — буде вітряно.
Павуть стягує сітку — чекає вітер. Волоче здобич до гнізда і густо обсновує — на хмаровиння.
На вітряну годину місяць великий і черлений, а ріжки чорняві. А звізди ніби рухаються.
Рясна роса, густа заморозь — красна година буде.
Добру погоду віщує ясний місяць із острими берегами. Її показують і ясні звізди, що блиском миготять.
Кішка стіну шкрябає — на мороз.
Восени горобці громадою сходяться і голосять — на сніг.
Коли миші високо гніздяться — великий сніг буде.
Восени густо павутини — буде добрий урожай.
Те ж віщує і звіздяний Святий вечір.
Много гриба — мало хліба.
Якщо навесні перший грім прийде з півночи, чекай урожайне літо.
В новоріччя густий іній на деревах — густо буде овочу.
Миші лізуть під стогами в землю — люта зима гряде.
Серед зими вода в потоці нараз потепліє — велика студінь паде.
Проти холоду свиня солому на собі несе.
Файно терен цвіте — довго цвісти морозам.
На дубі жолудь уродив — м’яка зима буде.
Много павуччя — довга осінь і тверда зима.
Красний час на Успіння — красна буде осінь.
Що більше мух — тим довше літо.
Якщо береза рано зазеленіла — буде сухе літо.
Якщо майові хрущі покажуться зарано — чекай сльотаву яр.
Се потверджують і ранні жайворонки, що низько літають.
Слимаки в полі — морозів уже не буде.
Хмарний май — студений юній, рік буде добрий на сіно і плохий на жито.
Весною дощ парить — восени мочить.
Кождий із нас — носій своєї новини
Бував я і в лісах Виговського краю, що не знали сокири. Знався зі старовірами, кріпкими христолюбцями. За «ясну голову і чисте серце» були вони до мене прихильні. Казали: «Душевна наука не світська, на все має відповідь. Без пояснення тебе не залишимо. Якщо своїх книг не стачить, пошлемо до відрубних скритників…» І я подячно приймав; хіба міг їм сказати в очи, що прийшов сюди не із запитаннями і не за відповідями, прийшов — щоб від них одійти. Прибув за спокоєм серця, який старовіри стерегли тут, у правічних пущах. Посеред дерев, каміння і води. І мали благість днів і трудів, чисті, як аркуші. І я їх мав. І називав се одним словом — Лад.
Люблю Кавказ. Може тому, що горяни по всіх горах чимось схожі. Але ті таки осібні: віє від них свіжістю і щирістю, чистотою і силою. І твердістю. На коліна кавказець стане лише перед Богом і жінкою. Хіба ще — перед квіткою, бо серця мають ніжні й відкриті. Раді одне одному. Коли сходяться в горах верхівці, то вітаються: «Хабар бар?» — «Бар». Себто: «Новини є?» — «Є». Крім зброї, кожен носить якусь новину, якесь знаття. І ділиться з иншим. І слухає, і радиться. І, збагачений, іде далі.
В долинних, пустельних землях здоровкаються вже йнакше: «Чи цілі руки й ноги? Чи здорова худоба?» Які заголовні цінності в людей, такі й вітання їх. Наш поклін, либонь, наймудріший: «Слава Ісусу!» Бо з Ним усе в нас ціле і цілісне. Все на своєму місці, коли на першому — Бог. І ми несемо у світ Його заголовну благу новину: любов править світом.
Кождий із нас — носій своєї новини.
Приятель мій сердечний, кахетинець Отар, потяг мене волоком на гостину у свої родинні креси. І я не пошкодував за сю візиту. Прожив там добрий місяць, ділячи глиняну хижку-топтанку з його батьком — поважним батоно Іраклієм. «Вік мій, — посмішкувався старець, — ще молодецький, як на наш рід. Маю яких сто без трьох літ…»
Першого ж вечора
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синій зошит», після закриття браузера.