Читати книгу - "Долі та фурії"

вибрала свою агорафобію замість того, щоб провести день народження Христа зі своїми дітьми. Повірте, я знаю, що це хвороба. Я живу з цим кожен чортів день. Я не знаю, для чого щороку купую їй квиток. Цього року вона навіть спакувалась. Наділа пальто, напахтилася парфумами. Потім просто присіла на диван. Вона сказала, що краще поскладає коробки з фотографіями в запасній ванній. Вона зробила свій вибір, і вона доросла жінка. І нічого переживати, — сказала тітка Саллі, але її стиснуті губи спростовували її слова. Лотто відчув, як йому відлягло від серця. Причиною її сьогоднішньої ущипливості, причіпок і шпильок було почуття власної провини.

— А я й не переживаю, — сказала Рейчел, але обличчя в неї також було засмучене.

— А я переживаю, — тихо промовив Лотто. — Я не бачив маму вже дуже давно. І я дуже переживаю.

Чоллі глузливо зітхнув. Саллі сердито зиркнула на нього.

— Проте ви, діти, могли б приїхати й побачитися з нею, — сказала Саллі. — Звісно, вона забрала в тебе права на спадщину, але варто вам тільки приїхати й побути з нею хвилин п’ять, як вона все забуде й любитиме вас обох. І я обіцяю. Я можу це влаштувати.

Лотто намірився щось сказати, але сказати треба було так багато, і ця розмова, яка стосувалася його матері, була така сумна й неріздвяна, що він передумав і ковтнув слова, вже готові зірватися з язика.

Матильда різко поставила пляшку червоного вина.

— Послухайте. Антуанетта ніколи не була в цій квартирі. Вона ніколи не зустрічалася зі мною. Вона вибрала сердитися, і вона сердиться. Ми не винні, що вона так вирішила.

Лотто помітив, що в неї тремтять руки; від люті — зрозумів він. Лотто любив ці рідкісні моменти, коли вона мимоволі видавала, якою тонкою плівкою є насправді цей її непорушний спокій і як там під нею все кипить. Зіпсутій частині Лотто дуже хотілося зачинити Матильду з його матір’ю в одній кімнаті, щоб вони там зчепилися й розібралися між собою. Але він не міг так учинити з Матильдою; надто вже вона була мила й тендітна, щоб висидіти хоч хвилину в компанії його матері живою і здоровою. Вона вимкнула світло, й різдвяна ялинка своїми вогниками та скляними бурульками заполонила всю кімнату, а він притягнув Матильду ближче і вмостив у себе на колінах.

— Заспокойся, — ніжно пробурмотів Лотто у волосся дружині. Рейчел мружилася від сяйва ялинки.

Він розумів, що Саллі говорила чистісіньку правду. За останній рік стало ясно, що він більше не може розраховувати на свій збляклий шарм. Він знову й знову перевіряв його дію на барменах у кав’ярнях, на кастингах, на людях, що читали в метро, але крім деякої поблажливості, яку зазвичай виявляють до більш-менш привабливих молодих людей, його чари нічого не викликали. Тепер на нього й уваги не звертали. Він звик думати, що це в нього якийсь перемикач, яким можна будь-коли клацнути. Він утратив свою принаду, свій талісман, своє сяйво. Зникло, словом. Він не пам’ятав, коли востаннє заснув тверезим.

Тому він глибше вдихнув і заспівав «Jingle Bells» — різдвяну пісеньку, яку ненавидів, до того ж він ще й не був найкращим тенором у світі. Але що ще можна було робити перед тим жахом, який насувався, перед образом його розжирілої матері, яка сидить сама біля пальми в горщику, обвішаної кольоровими лампочками? Решта почала підспівувати, аж дивно, всі крім Матильди, все ще застиглої від гніву, хоча й вона вже почала підм’якати, усмішка трохи оживила її стиснені губи. Ось і вона заспівала.

Саллі спостерігала за Лотто, її серце розривалося. Її хлопчик. Серце її серця. Вона чудово розуміла, що Рейчел, яка мала тоншу душу, була добріша, вразливіша, більше заслуговувала на її любов, ніж Лотто. Але саме за Лотто Саллі молилася, прокидаючись уранці. Ці роки розлуки були важкі для неї […в однокінних санях…]. Їй згадалося Різдво перед тим, як він закінчив коледж, ще до Матильди, коли він зустрів Саллі й Рейчел у Бостоні, де він жив у якомусь шикарному старовинному готелі, майже на метр занесеному снігом, ніби зануреному в сон. Увечері в Лотто було побачення з дівчиною за іншим столиком. Його природжена чарівність так схожа на материну, коли вона була молода й вродлива, вразила Саллі до глибини душі. Образ Антуанетти, яка виконувала хвилеподібні рухи, на якусь мить неначе сумістився з її сином. Пізніше Саллі до півночі чекала в засідці, стоячи біля ромбовидного вікна в кінці коридору, де були їхні кімнати і де в неї за спиною все падав і падав сніг у Коммон-парк […полями ми йдемо…]. З протилежного боку, ніби в мініатюрі, три покоївки зі своїми столиками-візочками сміялися, шикаючи одна на одну. Нарешті двері її хлопчика відчинились, і він вийшов голий, в одних спортивних шортах. Яка прекрасна довга спина була в нього — як у його матері, принаймні тоді, коли вона була стрункою. На шиї в нього був рушник; він ішов до басейну. Гріх, у який він зібрався зараз увійти, був таким до болю очевидним, що у Саллі аж щоки спаленіли, коли вона уявила сідниці тієї дівчини з відбитками кахляних плиток, обідрані коліна Лотто вранці. Звідки в нього взялася така впевненість у собі, дивувалася вона, коли він почав зменшуватися, прямуючи до покоївок. Він щось сказав їм, і всі троє задзвонили у дзвоники, одна легенько ляснула його серветкою, друга кинула в нього блискітками, цукерками […сміючись весь шлях, ха-ха-ха!..]. Він упіймав їх. Саллі почула відлуння його сміху. Він стає таким звичайним, подумала вона. Якимось банальним, вульгарним. Якщо він не остерігатиметься, яка-небудь краля вчепиться в нього, із жалем думала Саллі, і Лотто переповзе в шлюб. Високооплачувана робота в якійсь конторі, сім’я, різдвяні листівки, пляжний будиночок, ожиріння в середньому віці, внуки, купа грошей, нудьга, смерть. У старості він буде віруючим і консервативним, наплює на свій талант. Коли Саллі перестала плакати, вона побачила, що стоїть сама, з вікна їй дме в шию, а по обидва боки коридору ряди дверей ідуть далі й далі, зменшуються й сходять нанівець у кінці […як гарно разом їхати і пісеньку співать, о!..]. Та слава Богу! З’явилася Матильда. І хоч вона й виявилася тією самою кралечкою, якої так боялася Саллі, вона була не така. Саллі відчувала в ній кремінь. Матильда могла врятувати Лотто від його власної ліні, думала Саллі, але ось пройшли роки, а він усе ще був звичайним. Слова радісної пісні застрягли в її горлі.

Незнайомець, який страшенно поспішав, ковзаючись вкритим кригою тротуаром, зазирнув до них у вікно. Він побачив людей, які сиділи колом і співали, осяяні чистим білим світлом ялинки. Серце в нього раптом підстрибнуло, а цей образ назавжди врізався йому в пам’ять. Він стояв у нього перед очима навіть після того, як він повернувся додому до своїх дітей, які вже спали у своїх ліжечках, до своєї дружини, яка марно намагалася зібрати докупи триколісний велосипед без викрутки, по яку він оце й бігав, щоб позичити. Цей образ ще довго не йшов йому з голови й після того, як діти розгорнули свої подарунки, а потім позакидали свої іграшки купами паперу, а потім стали занадто дорослі для них і покинули свій дім, своїх батьків і своє дитинство, а він та його дружина дивилися одне на одного, дивуючись, як жахливо швидко все це сталося. І всі ці роки співаки в колі м’якого світла з квартири в підвалі кристалізувалися в його уяві, перетворившись