Читати книгу - "Сповідь з того світу"

– Ух ти, – зрадів Лихо, віддер від печеного зайця цілу ногу і також кинув псам. Ті подивилися на нього грізно і, замість ловити подачку, стали люто гавкати: занюхали-таки у нас нечестивий дух!

– Цить! – гукнув на собак воєвода, але ті розізлилися ще більше і, вискаливши зуби, аж ричали на нас із Лихом. На щастя, прибігли слуги і їх забрали.

Запала мовчанка. Воєвода випив іще зі свого кубка, тоді сказав до Судислава.

– Із чим прибуваєш до нас, боярине? Кажуть люди: замок маєш такий під Галичем, що й сам князь такого не видів! І вина-меди добрі там є. Що ж приводить тебе до нашої землі?

Бернатович відповідав поволі, ніби неохоче:

– Ваше вино також мені смакує. Гарно у вас тут. У Галичі не так: там, як у казані кипить, а тут – спокій, тиша, тільки солов’ї співають та коники сюрчать у ставі. А над річкою як гарно – чистеньке, тихе плесо, верби хиляться до води, трави шовкові, запах зілля дивний. Вдихнеш отак – аж дух забиває, а в голові макітриться, як від старого меду.

Ми ще не знали, чого далі чекати від хитрого боярина, адже мало хто вірив у те, що він прибув сюди милуватися природою. Усі мовчали, чекаючи, що буде далі. Судислав витримав паузу, а тоді мовив тихо, проте його почули всі:

– На нас ідуть ляхи й угри. За кого ж станемо: за ними, чи за Мстиславом, князем нашим, котрий лишив нас на поталу ворогу?

Бояри один по одному загомоніли, та все голосніше й голосніше.

– Не може того бути: у Мстислава мир і дружба є з Лестьком! – сказав один.

– Уже нема. Данило пішов війною на ляхів, відбив у них Берестій, Угровськ та другі городки. Лестько думає, що то Мстислав намовив зятя. Чи так, чи сяк, а сини Романові знову хочуть накликати війну на наш край.

Бояри загули ще більше: дивувалися, як швидко сини Романові вбираються в силу.

– Як же ми можемо стати за Лестька, якщо Мстислав є нашим князем? За князя свого постоїмо! – гукнув один з молодих і гарячих бояр. Та раптом усі затихли, чекаючи, що скаже Судислав. Він усе крутив у руках свій кубок, оглядаючи його зусібіч, тоді поставив на стіл і мовив:

– Мстислав і так у Галичі сидіти не буде: має многі землі під собою. Замість себе зятя свого залишить – Данила. Хочете, боярове, аби син Романів сів на столі Галицькому?

Відразу йому відповісти не змогли – замислилися. Тоді мовив один:

– Роман багато зла наробив боярам.

– Він забере у нас землі і ліси, – мовив інший.

– Данило забере нашу сіль! – випередив Судислав третього, що також хотів щось сказати. – А чого ми варті без нашої солі?

Бояри замовкли. Бернатович вів далі:

– Колись я сам їздив до короля угорського, аби відпустив нам Данила. Я кланявся йому, просив. Надію тоді ще мав, що малий узяв вдачу мамину, а не вітцеву. Та нє, не таким виріс. Разом з братом своїм у пір’я вбивається, повертає собі землі батькові, в один кулак збирає. Знаю таких: не спочине, доки свого не доб’ється, доки в Галичі не сяде. То що ж робити будемо?

– То вже ти нам порадь, боярине, – сказав воєвода.

Бернатович легенько посміхнувся.

– Відколи Роман згинув – не було міцної княжої руки над нами, бо перекидали ми князями, як самі собі хотіли. Час би вже й Мстислава гнати із нашої землі, а з ним і зятя його. Ляхи з уграми поможуть. Запремося в замку! Стіни тут, у Городку, високі, рови глибокі, припасу вдосталь. Будемо стояти, доки не прийде допомога.

Бояри перезирнулися: схоже, їм така думка припала до душі. Та були й такі, що сумнівалися, однак ніхто із «зажирілих» бояр відкрито не виступив проти. З тими, що вагаються, треба було провести бесіду, тому я вилив залишки меду зі жбана в чару свого сусіда зліва, а сам покликав служку. Той забрав порожній посуд, я ж непомітно запхав йому монету до кишені.

– Після учти чекай на мене – буде робота. А ще даю тобі наказ: отруїш цих псів – не люблю, коли на мене гавкають.

Ще одна монета впала юді до кишені, той слухняно кивнув головою і пішов геть. Я потирав задоволено руки – був собою задоволений. Що я міг запропонувати боярам? Звичайно, ще більше влади і золота…

Розділ 16

Ангел

Цю церковцю звели наші люди вже давно. Вона стояла за межами дитинця, навколо ж неї поволі зводилися хати. Була невеличкою, дерев’яною, не раз уже горіла під час ворожих напастей, та ми спільно знову відбудовували її. Саме сюди люди приходили щонеділі, аби помолитися Господу, тут брали шлюб і хрестили дітей.

Того дня в околиці було неспокійно із самого ранку: лихі вісті розхвилювали людей. Чи правда, чи ні, але за нашими спинами бояри затіяли зраду.

– Вони, Гавриле, зробили це тишком, ховаючись за високими стінами нашого замку. Боялися поголосу, одначе шило в мішку і так не втаїш, – мовив Михайло до мене – ми саме сиділи на твердій лавчині перед мальованими старими образами.

– Усі злочинці бояться правди, – відповів я. – Вони не хочуть, аби люди ставали і говорили вільно, вголос, відкрито… Лиходій завше прагне заткнути рота правдомовцю, боячись правди гірше вогню. І що більше вона на вустах, то більша її, правди, сила.

– А ще добро мусить мати кулак, аби дати злу в морду. Зло зазвичай, якщо воно сильніше, плювати хотіло на правду і не тільки.

Я, ангел Гаврило, прийнявши людську подобу та вдягнувшись у стару свитку із шнуряним поясом, сидів поруч із велетнем Михайлом, зодягненим у кольчугу. Таким він уже був той Михайло: мій меч – чорного голова з плеч. Я ж не мав меча, а тільки сурму.

– Усі ми – один народ. Не можна зараз розпочинати чвару братню: і так уже вельми много крові русинів пролилося. Гине наша земля через міжусобиці. Із чорними треба укласти новий договір…

Михайло важко видихнув:

– Ти знаєш, Гавриле, як я ставлюся до всіх мирових із чорними.

– Будь-яка війна має закінчитися миром. Так уже заведено, що на землі має бути і чорне, і біле.

– Знаю. Рівновага. Тільки ти йди і їм це скажи, друже. Чорним. Кажеш: через міжусобиці Русь гине? А хто ж їх затіває! Князьки, бояри, воєводи… Кажу тобі: князя треба! Щоби об’єдналась урешті земля, Хрестом благословенна й