Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
6
Волков застав її наступного ранку схилену над валізами.
– Ти пакуєшся, душко? Так рано?
– Так, Борісе, пакуюся.
– Навіщо? Адже за кілька днів знову все розпакуєш.
Він уже кілька разів бачив її за пакуванням. Щороку її охоплювало, мов перелітну пташку навесні й восени, могутнє бажання лету. Валізи були розставлені по цілому покою упродовж кількох днів, а інколи навіть кількох тижнів, поки Ліліан не втрачала цього бажання і не піддавалася.
– Я йду, Борісе, – вона боялася цієї розмови. – Цього разу я відходжу насправді!
Він сперся на двері та стежив за нею. Сукні та плащі лежали на ліжку, а светри й нічні сорочки висіли на віконних клямках і на дверях. Туфлі на високих підборах стояли на туалетному столику й на кріслах, а всі лижварські причандалля лежали на купі біля балконних дверей.
– Я справді їду, – нервово повторила Ліліан, бачачи, що він не вірить.
Боріс кивнув.
– Ти від’їдеш завтра. А післязавтра або за тиждень ми розпакуємо речі. Даремно тільки завдаєш собі клопоту.
– Борісе! – вигукнула Ліліан. – Дай мені спокій! Це все ні до чого. Я їду.
– Завтра?
– Ні, сьогодні. – Вона відчувала його покірливість і недовіру, то була павутина, яка хотіла її знову обплутати й паралізувати. – Я їду, – сказала рішучим тоном. – Сьогодні. З Клерфе.
Ліліан зауважила, як його очі змінилися.
– З Клерфе?
– Так. – Вона поглянула на нього, прагнучи позбутися всього цього якнайшвидше. – Я їду сама. Але виїжджаю з Клерфе, бо й він сьогодні виїжджає і, зрештою, сама я не маю відваги це зробити. Я їду з ним лише з цієї причини. Сама я заслабка, щоб протистояти всьому цьому тут, у горах.
– Протистояти й мені?
– І тобі теж, але не так, як ти гадаєш.
Волков ступив на середину покою.
– Ти не можеш їхати, – сказав.
– Можу, Борісе. Я думала тобі написати. Поглянь, – вона показала на латунний кошик для паперів біля столика, де лежав пожмаканий поштовий папір. – Я не змогла. То безнадійна справа, якби я хотіла тобі щось тепер пояснити.
«Безнадійна справа, – подумав Волков. – Що саме? Чому щось, чого вчора ще не було, сьогодні є безнадійною справою?» Він поглянув на сукні й туфлі – ще секунду тому вони були картиною чудового безладу, а тепер лежали в гострому світлі розставання і були зброєю, націленою в його серце. Він уже не дивився на них, як на милий гармидер, а радше з болем, який відчуваєш після повернення з похорону коханої людини, несподівано побачивши щось з її особистих речей: капелюх, білизну, пару черевиків.
– Ти мусиш тут залишитися, – сказав Боріс.
Ліліан похитала головою.
– Я знаю, що я не вмію цього пояснити. Тому я хотіла піти без побачення з тобою. Я думала написати тобі, коли спустимося з гори, але впевнена, що й на це б мені не стало сил. Не ускладнюй, Борісе.
Не ускладнюй. Так завжди казали ті уособлення привабливості, егоїзму й безпорадності, коли задумували розбити комусь серце. Не ускладнюй! А чи вони коли-небудь задумувалися, щоб не ускладнювати життя партнерові? Хоча хтозна, чи не було б гірше, якби справді так думали. Чи не було тут чогось з тієї фатальної жалості, яка погладжує тебе, тримаючи в руках кропиву?
– Ти їдеш із Клерфе?
– Я їду з Клерфе вниз, – похмуро відказала Ліліан. – Він забирає мене так, як людина в авті забирає дорогою пішохода. У Парижі ми розлучимося. Я залишуся там, а він поїде далі. Мій стрийко живе в Парижі, керує моїм невеликим капіталом. Там я і залишуся.
– У свого стрийка?
– Ні, в Парижі. – Ліліан знала, що каже неправду, але цієї миті саме це здавалося їй правдою. – Зрозумій мене, Борісе!
Він поглянув на валізи.
– Навіщо тобі, щоб я тебе зрозумів? Досить того, що ти їдеш.
Ліліан опустила голову.
– Ти маєш рацію. Бий далі.
Бий далі. Вистачало на хвильку завагатися, як вони одразу казали: «Бий далі», – так, мовби то їх хтось хотів покинути. Їхня логіка ніколи не сягала далі, ніж до наступної відповіді, все, що було раніше, негайно витиралося з пам’яті, наче взагалі не відбулося. Достовірним було не те, що крик спровокувало, а сам крик.
– Я не буду тебе бити, – сказав.
– Ти хочеш, щоб я лишилася з тобою.
– Я хотів би, щоб ти лишилася тут. А це дещо інше.
«Я теж уже брешу, – подумав він. – Звичайно, я хочу тільки того, щоб вона залишилася зі мною, вона – єдина, те останнє, що я маю, ціла планета скорчилася для мене й обмежилася цим селом, я можу порахувати його мешканців, я знаю майже кожного з них, це село стало тепер моїм світом, а вона є тим, чого я хочу від цього світу, я не можу її втратити… Мені не можна її втратити, я вже її втратив…»
– Я не хотів би, щоб ти відкинула своє життя, як безвартісні гроші.
– То тільки слова, Борісе. Якщо хтось у в’язниці має вибір: жити бодай рік на волі, а потім померти, або гнити до кінця життя у в’язниці, – що має зробити?
– Ти не у в’язниці, душко! Ти маєш на диво фальшиве уявлення про те, що таке життя внизу.
– Знаю. Бо й справді те життя мені невідоме. Я знаю тільки той його бік, який був війною, шахрайством і злиднями, а якщо навіть другий бік виявиться повним розчарувань,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.