Читати книгу - "Прислуга"

Безсумнівно, дивно це,Ніхто тебе не знає, коли ти втратиш все.

Я слухала з широко розплющеними очима, нічого не розуміючи. У тьмяному освітленні її голос майже світився. Якби шоколад був звуком, це був би голос Константін. Якби спів був кольором, це був би колір цього шоколаду.

— Якось я голосно ридала. Гадаю, мала причину для смутку — бідність, холодна ванна, хворий зуб, щось таке. А він так довго тримав мою голову, притиснувши до себе. Коли ж я підняла голову, то побачила, що він теж плаче, і він… зробив те саме, що я роблю тобі. Ти знаєш, про що я. Притиснув великий палець до моєї руки й сказав… Він попросив пробачення.

Ми сиділи там і дивились на деталі головоломки. Мама не хотіла, аби я дізналася, що батько Константін білий, що він вибачився перед нею за таке життя. Це було те, чого я не мала знати. Я відчувала, що це подарунок Константін для мене.

Я докурила свою цигарку, погасила її до срібної гостьової попільнички. Світло знову стало яскравішим. Константін усміхнулася мені, я всміхнулась у відповідь.

— Чому ти ніколи не розповідала мені цього раніше? — спитала я, вглядаючись у її світло-карі очі.

— Скітер, я не можу тобі нічого розповідати.

— Але чому? — Їй відомо все про мене, все про мою сім’ю. Хіба я від неї щось приховувала?

Вона дивилася на мене, й у глибині її душі я розгледіла глибокий темний смуток. Через якийсь час вона відповіла:

— Дещо я просто хочу залишити при собі.

Коли надійшла моя черга йти до коледжу, мама всі очі виплакала, як ми з татом сідали в машину. А я почувалася вільною. Вільною від ферми, від критики. Мені кортіло запитати у мами: «Хіба ти не радієш? Хіба не радієш, що тепер не мучитимешся через мене щодня?» Але мама здавалася нещасною.

Я була найщасливішою людиною в гуртожиткові. Я писала Константін по листу на тиждень, змальовувала їй свою кімнату, заняття, сестринство. Я адресувала їй листи на ферму, бо в Готстек пошту не носили, тож я просто мусила сподіватися, що мама їх не відкриє. Двічі на місяць Константін писала мені листи на пергаментному папері, який вкладала в конверт. Вона мала крупний і красивий почерк, хоча до кінця сторінки рядки сповзали вниз. Вона описувала мені кожну хвилину життя в Лонґліфі: «У мене болить спина, та ноги болять іще більше» або «Міксер відірвався від миски й літав по всій кухні, а кіт знявчався й утік. Відтоді я його не бачила». Вона повідомляла мене, що в тата застуда, або що Роза Паркс виступала в церкві. Часто вона допитувалася, чи я щаслива, і хотіла знати деталі. Наші листи скидалися на бесіду тривалістю в рік, ми ставили запитання та відповідали на них, а на Різдво чи під час літніх канікул продовжували розмову особисто.

У своїх листах мама наказувала: «Молися» та «Не носи підборів, бо будеш надто високою» й додавала чек на тридцять п’ять доларів.

Коли я була на останньому курсі, у квітні надійшов лист від Константін, в якому писалося: «Скітер, я маю для тебе сюрприз. Я така схвильована, що майже не можу стояти. І не смій мене про це питати. Побачиш сама, коли приїдеш додому». Наближались останні іспити, і через місяць випускний. То був останній лист від Константін.

Я пропустила свій випускний вечір в «Оле Міс». Усі мої близькі подруги покинули навчання та повиходили заміж, тож я не бачила сенсу три години тягти маму з татом, щоб вони просто подивились, як я йду по сцені, тим паче, що мама хотіла подивитись, як я йду до вівтаря. Я ще не отримала відповіді від «Гарпер енд Роу», тож замість купити квиток на літак до Нью-Йорка, поїхала додому до Джексона у б’юїку другокурсниці Кей Тернер, скоцюрбившись між своєю друкарською машинкою під ногами та її весільною сукнею між нами. Наступного місяця Кей Тернер виходила заміж за Персі Стенгоупа. Протягом трьох годин я вислуховувала її гризоти про ароматизатори для торта.

Удома мама відступила на крок назад, щоби краще мене розглянути.

— Ну, в тебе гарна шкіра, — підсумувала вона, — але твоє волосся…

Вона зітхнула й похитала головою.

— А де Константін? — спитала я. — На кухні?

І тоном ведучої прогнозу погоди мама повідомила:

— Константін тут більше не працює. Тепер іди розпаковуй валізи, бо зіпсуєш одяг.

Я повернулася та примружилась. Гадала, що недобре розчула її:

— Що ти сказала?

Мама стояла виструнчившись і розправляючи плаття.

— Скітер, Константін пішла. Вона живе в Чикаго зі своєю сім’єю.

— Але… що? У листах вона нічого не згадувала про Чикаго.

Я знала, що не це було її сюрпризом. Вона б одразу повідомила мені таку жахливу новину.

Мама глибоко вдихнула, випросталась.

— Я наказала Константін не писати тобі про звільнення. Не під час випускних іспитів. А якби ти завалила, й тобі б довелося повторно пройти останній рік навчання? Бог свідок, чотири роки в коледжі — це більше ніж достатньо.

— І вона… погодилася? Не писати мені, не повідомляти, що йде?

Мама відвела погляд, зітхнула.

— Євгеніє, обговорімо це пізніше. Ходи на кухню, я познайомлю тебе з новою покоївкою, Паскаґулою.

Але я не пішла на кухню за мамою. Я втупилась у валізи, привезені з коледжу, жахаючись думки, що доведеться тут розпаковуватись. Будинок здавався величезним, порожнім. А надворі, на бавовняному полі, гудів комбайн.

До вересня я втратила надію не тільки щось почути від «Гарпер енд Роу», я втратила надію знайти Константін. Ніхто, здавалося, не знав, як її знайти. Зрештою, я перестала розпитувати людей, чому Константін пішла. Складалося враження, ніби вона просто зникла. Мені довелося змиритися, що Константін, мій єдиний справжній союзник, покинула мене напризволяще з цими людьми.

Розділ 6

Спекотного вересневого ранку прокидаюсь у своєму ще дитячому ліжку, взуваю плетені шкіряні сандалі, привезені мені моїм братом Карлтоном з Мексики. Чоловічі, бо, вочевидь, у мексикан­ських дівчат ступні не виростають до розміру дев’ять із половиною[6]. Мама ненавидить їх і повторює, що в них жахливий вигляд.

Поверх нічної сорочки натягую одну зі старих батькових сорочок і вислизаю через парадні двері. Мама на задньому ґанку з Паскаґулою та Джеймсо, поки вони чистять устриці.

— Ніколи не залишай негра з негритянкою на самоті, — прошепотіла мені мама якось давним-давно. — То не їхня вина, просто вони нічого не можуть із собою вдіяти.

Збігаю ґанком, щоб побачити, чи нема у поштовій скриньці замовленого поштою примірника «Ловець у житі». Я завжди замовляю заборонені книжки в нелегального продавця книжок у Каліфорнії, зміркувавши, що, коли штат Міссісіпі заборонив їх, книжки, певно, хороші. Поки я дійшла до під’їзної дороги, сандалі та щиколотки вкрилися дрібною жовтою пилюкою.

По обидва боки від мене — сліпучо-зелені бавовняні поля, вже вкриті коробочками. Минулого місяця батько втратив кілька полів через дощі, та більша частина цвіла, зберігшись не­ушкодженою. Листя почали поцятковувати коричневі