Читати книгу - "Священна книга гоповідань"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Сиш, на качелі покатати? – він це промовив і сам здивувався своїм словам. Фраза прозвучала слабко, ніби музикант налаштовує струну на скрипці, яка десятки років пролежала в скрині.
– Я люблю качелі, давайте, – усміхнувся до Молочника хлопчик.
Вони рушили на дитячий майданчик, що був поруч, на відстані погляду, прив’язали Муфту до лавочки так, щоб вона могла залізти у пісочницю і длубатися там, поки не знайде золоту кістку мамонта.
Молочник посадив малого на гойдалку і потроху розхитав його. Малий радісно гойдався, волосся йому обдував вітерець. Воднораз Молочник гойднув дитину так високо, що малий побачив за горизонтом ніколи ще не бачені райони міста, вулички, бруківку, парки, магазини, водойми, інших дітей, що так само гойдалися в цей час і видивлялися щось цікаве за обрієм.
Після гойдалки хлопці долучилися до Муфти – гратися в пісочниці. Вони до самого заходу сонця будували міста, влаштовували війни між танками з темнішого піску і світлішого, обнімали собаку і качалися з нею біля пісочниці по траві.
Майже загубилися в траві.
Всі троє.
перевернута в труні німа сцена Гоголя
У двері квартири Молочника і Малдавана гримали. Дзвінок курив у куточку, ним чомусь ніхто не скористався.
Малдаван здивувався, чому в двері не дзвонять, а б’ють руками й ногами, ніби хочуть відбити дверям внутрішні органи. Він підвівся з дивана, на якому хрумав чіпси і розглядав книжку про динозаврів, що її Молочник купив малому, і пішов відчиняти двері. Малдаван роздивлявся малюнки і шкодував, що ніколи не зможе освітлювати номер тиранозавра у своєму цирку. А за швидкістю археоптерикса він би не встигав стежити і переміщати потрібні прожектори. Динозаври змінювалися від сторінки до сторінки, в голові пульсувала уява про те, як він годує через вольєр диплокока чи миє стегозавру боки. Він на мить відчув себе дитиною.
Дрібні крихти чіпсів посипалися на підлогу.
Поки він йшов відчиняти, йому подумалося, що за дверима може бути міліція. Що якимось чином нишпорки натрапили на їхній слід, вирахували, що це він з Молочником викрав дитину, і ось міліціонери виламують двері так, ніби тут живуть вбивці-рецидивісти. Мені ще візьмуть і впаяють найбільший строк, думав Малдаван, і це при тому, що я чи не найменше причетний до цих подій. У нього враз похололо всередині. Він взяв себе за руку і сказав: – Спокійно, все буде добре.
Подивився у дверне вічко і зрадів – за дверима стояли брати Івани, а за їхніми спинами виднілися ще кілька людей. Час розважатися, зрозумів Малдаван і почав клацати замком.
Але не встиг він навіть на шпаринку відчинити двері, як у квартиру вломилися ті двоє, що стояли за спинами Іванів.
Це були жінка і чоловік. Вона була в рожевій домашній піжамі, з розтріпаним волоссям і очима, ніби стіна плачу в Єрусалимі. Він був мускулистий, зі зламаним носом, з розпачливим і водночас злим поглядом, ніби погляд манекена, припасованого до крісла водія у автівці під час краш-тесту.
Чоловік різко взяв його за горлянку, прибив до стіни і закричав:
– Де він? Де наш малой?
Жінка, в свою чергу, почала з усієї сили бити невеличким кулачком Малдавана в плече, проте він цього не відчував, він взагалі нічого не відчував, а особливо – повітря в легенях.
Поки Малдавана чавив за горло чоловік, він переляканим і благальним поглядом дивився на Іванів, які один за одним похмуро зайшли в коридор. Вони просто стали в ряд, ніби вишикувалися по лінійці на уроці фізкультури. А фізкультурник у цей час розбирався з найбільшим шкільним прогульником.
Чоловік, що тиснув за горло Малдавана, за хвилину зрозумів, що той просто фізично нічого не може сказати, і відпустив його. Але продовжував випитувати, де дитина. Малдаван нагнувся у кашлі на певний час, і коли відкашлявся, то сказав, що дитини нема.
– Як нема, миша сірогорбна! – крикнув чоловік і копнув Малдавана під ребра. Взагалі, здавалося, що цей чоловік може сказати речення тільки після того, як когось вдарить.
– Хлопця забрав Молочник.
– Куда забрав, скотобаза?
– Тільки не бийте мене, – зігнувся Малдаван. Він уже забув, що може взяти себе за руку і сказати «заспокійся». Йому було лячно за свою шкуру.
– Та я тебе, падлище, покусаю! – обізвалася жінка писклявим високим голосом.
– Тихо, Люся! – сказав чоловік, відсунув рукою дружину в сторону і продовжив тиснути на Малдавана: – Кажи, додік, куда він повів нашого малого!
Малдаван трохи прийшов до тями, віддихався і зрозумів, що треба якось виправляти ситуацію. Він обережно взяв за руку Люсю і тихим ніжним голосом, наскільки ніжний може бути голос в людини після того, як її щойно тиснули за горло, сказав, дивлячись у її заплакані очі своїми переляканими очима:
– Ви тільки не хвилюйтеся, хлопчика він дуже полюбив, – почав говорити Малдаван. – Ось у мене в кімнаті навіть лежить книжка про динозаврів, яку Молочник купив дитині. Маля позавчора покупало у ванні нашого пікінесика, за що той став ще грайливіший і ластився до всіх, як до маминої соски. Вчора хлопчик обмалював вампірами та кажанчиками туалет. Молочник у нас – фанат вампірів, тому, так-так, він полюбив дитину.
Він подивився на всіх благальним поглядом і зрозумів, що всі ці пояснення – до одного місця.
– Ви мене чуєте? тільки не бийте, будь ласка. Я інтелігент у другому поколінні.
– Інтелігенти бувають тіки в першому поколінні, підушара, – гавкнув, як пес, чоловік і соковито проламав кулаком лице Малдавана. Голос у чоловіка був рвучкий і грубий, ніби у потужного пітбуля чи боксера.
Малдаван ледь витерпів удар, сплюнув на підлогу і питально глянув на Іванів: мовляв, роз’ясніть хоч трохи ситуацію.
І-три зреагував на благальний погляд і пересохлим голосом прохрипів:
– Малдаван, помниш історію про дитину Кєлбаса, яка думала, шо її тато – тьотя? Так вот, познакомся – це Кєлбас, боксьор у відставці, він прийшов за своїм малим.
Малдаван глянув на Кєлбаса поглядом, яким дивиться на господаря лабрадор, який накакав у куточку, і, тримаючись за щоку, спитав:
– Дуже приємно познайомитися. А як дитину хоч звали? – і відразу зрозумів, що задав найтупіше питання в цій ситуації, і захотів якось швидко виправити цю незручність, яка, чим далі, тим більше заходила в кут, але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Священна книга гоповідань», після закриття браузера.