Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На шостий день після висадки на Драконів острів Едмунд прокинувся дуже рано. Ще не зовсім розвиднилось, і стовбури дерев ледь проступали крізь ранковий туман. Його розбудив якийсь шум; він підвівся на лікті й роззирнувся. Йому здалося, що там, де закінчуються дерева і починається пісок, майнула темна постать. Першою його думкою було: «Може, ми не самі на цьому острові?» Потім йому здалося, що це Каспіан, але, обернувшись, він побачив, що Каспіан міцно спить. Едмунд перевірив, чи на місці шпага, і пішов на розвідку.
Він обережно вибрався на узлісся. Темна постать не рухалася. Зростом вона була меншою за Каспіана, але більшою за Люсі. Едмунд вийняв шпагу з піхов і збирався вже було гукнути незнайомця, та той раптом відгукнувся сам:
– Це ти, Едмунде?
– Так, це я. А ти хто?
– Хіба ти не впізнаєш мене? – жалібно запитала постать. – Це ж я, Юстас.
– Отакої! – вигукнув Едмунд. – Ти! Друже!
– Тихіше! – цитьнув Юстас і похитнувся, ніби мало не впав.
– Що з тобою? – занепокоївся Едмунд, підтримуючи його. – Ти що, занедужав?
Відповіддю йому були тяжке зітхання і довге мовчання. Едмунд уже подумав, що Юстас зомлів, але той нарешті видавив:
– Це було жахливо… Тобі не зрозуміти… Але тепер усе гаразд. Давай кудись відійдемо. Я поки не хочу, аби мене бачили інші.
– Звичайно! – погодився Едмунд. – Можемо присісти он на ті камені. Радий тебе бачити… е-е… таким, як колись. Ти, мабуть, відчував себе просто… е-е-е… жахливо.
Вони сіли на камені й сиділи там, дивлячись у бік затоки, допоки небо не прояснилося і на ньому залишилася одна-єдина яскрава зірка.
– Я не стану розповідати, як перетворився на цього самого… дракона, – казав Юстас. – Розповім уже відразу всім, та й годі. До речі, я і сам не знав, у що перетворився, поки не почув, як ви мене кличете. Краще я тобі розповім, як я знову став людиною.
– Давай! – погодився Едмунд.
– Так от, сьогодні вночі мені було так сумно й самотньо, як ніколи в житті. І лапа від браслета розболілася – хоч криком кричи!
– А тепер як – не болить?
Юстас щасливо розсміявся (такого щирого сміху Едмунд від нього раніше ще не чув) і з легкістю зняв браслет із руки.
– Ось він. І кожен, хто захоче, може його взяти. Так, але слухай далі… Я так і не зміг заснути: все думав про те, що ж зі мною буде. Ось тоді все й почалося… Але мушу попередити тебе, що, швидше за все, це був просто сон. Не знаю…
– Продовжуй, – заохотив його Едмунд із надзвичайним терпінням.
– Так от… Я подивився вбік і побачив те, чого вже аж ніяк не чекав побачити. Переді мною стояв величезний лев. І, уявляєш, я дивлюся, місяця немає, а навколо лева – місячне сяйво. Він підходив ближче й ближче. Я страшенно злякався. Здавалося б, чого мені було боятися: адже проти дракона будь-який лев – все одно що кошеня. Але страх був якийсь інший. Я боявся не того, що він мене з’їсть, а як би тобі пояснити… Ну, словом, душа в п’яти втекла, і все тут. Так от, він підійшов до мене зовсім близько й подивився мені просто в очі. Я міцно замружився, та це не стало у пригоді. Він велів мені йти за ним…
– Так він, виходить, розмовляв?
– Не знаю. Тепер, коли ти запитав, мені навіть здається, що ні. Але все одно – велів. І я знав, що повинен коритися, тому встав і пішов. Він повів мене високо в гори, і там, де ми йшли, увесь час розливалося місячне світло. Нарешті ми забралися на вершину якоїсь гори, якої я тут раніше не бачив. І був там сад, де на деревах росли різні дивовижні плоди. А посеред саду була криниця.
Я здогадався, що це криниця, бо звідти доносився плескіт води, та вона була набагато більшою за звичайну криницю і швидше нагадувала велику круглу ванну з мармуровими сходинками, що спускалися під воду. Вода була прозора-прозора, і мені подумалося, що, якщо я залізу в неї викупатися, лапа моя перестане боліти. Але лев сказав, що спочатку я повинен роздягнутися. Тобто не сказав, а може… Ну, гаразд…
Я хотів відповісти: «Як же я роздягнуся, якщо на мені нічого немає!», але одразу ж згадав, що дракони – це ті ж змії, а змії, як відомо, можуть скидати шкіру. «Звичайно ж! – подумав я. – Ось що він має на увазі!» Я заходився чухатися, і луска посипалася на землю. Тоді я став чухатися дужче, і вже не тільки луска, а й уся шкіра стала раптом злазити, мов шкірка з банана. За дві хвилини я вже весь полиняв і стояв поруч та дивився на це бридке лахміття.
І до чого ж мені стало радісно! Я поліз було купатися, та тільки хотів сунути в воду руку, як раптом побачив, що вона така ж луската й пазуриста, як і раніше. «Ага, зрозуміло! – подумав я. – Доведеться скинути „нижню білизну“». Тоді я знову почав чухатися, і ця шкіра теж легко знялася, я звільнився від неї, кинув поряд з першою і підійшов до води.
Але тут усе повторилося знову. І я подумав: «Боже мій, скільки ж може тривати це знущання?» Адже мені не терпілося скоріше вилікувати свою бідну лапку. Але робити нічого: довелося починати все спочатку, і я звільнився від шкіри втретє… Підійшов до води знову – і побачив, що кінця й краю цьому не буде.
Тоді лев промовив, чи то не промовив, а подумав, чи то… ну, ти розумієш: «Певно, мені варто тобі допомогти».
Я, звичайно, побоювався його кігтів, але що мені, нещасному, залишалося робити? Я погодився і ліг на спину. Він відразу ж розпоров мою шкіру кігтями, та так глибоко, що, здавалося, зачепив за живе, до самого серця дістав. А коли здирав її з мене – у мене в очах і світ згас. Терпів я тільки тому, що хотів скоріше позбутися цієї гидкої шкури. Знаєш, як буває, коли відриваєш шкурочку з ранки: і боляче, і радісно від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морські пригоди «Зоряного мандрівника»», після закриття браузера.