Читати книгу - "Машина часу"

Раніше я почував себе як людина, що впала в яму. Я думав тільки про яму й про те, як вибратися з неї. Зараз я був схожий на звіра, який опинився в пастці й відчуває, що ворог уже близько.

Ви, напевно, здивуєтеся, дізнавшись, якого ворога я відтепер боявся найдужче: темряви під час народження молодика. Спочатку цей страх вселила в мене Уїна, коли робила незрозумілі для мене зауваження щодо безмісячних ночей. Але тепер уже неважко було здогадатися, що таїли в собі темні ночі. Місяць убував, і з кожною ніччю пітьма трималася дедалі довше.

Я став розуміти, хоча ще не цілком, чому темрява викликає невимовний жах і страх у цього маленького наземного народу. Я інтуїтивно відчував, які мерзоти могли витворяти морлоки в такі безмісячні ночі. Після жахливого дослідження колодязя я переконався, що й друга моя гіпотеза була цілком хибною. Можливо, наземні жителі колись являли собою привілейовану аристократію, а морлоки – їхніх підневільних слуг, але цей час давно минув. Обидва різновиди, що виникли в результаті еволюції людини, поступово переходили або вже остаточно перейшли до нових відносин між собою. Елої, подібно до нащадків короля Карла Великого, помалу перетворилися в прекрасних нікчем. Їм дозволяли володіти поверхнею землі тільки тому, що морлоки, котрі жили протягом незліченних поколінь під землею, зрештою зовсім перестали терпіти денне світло.

Але морлоки однаково все ще виготовляли для них одяг й обслуговували їхні потреби. Думаю, це вони робили за старою, давно вкоріненою звичкою служити. Вони робили це так само рефлекторно, як кінь, що б’є копитом об землю, або мисливець, який вбиває тварин заради спорту, – робили тому, що старі й з найдавніших давен зниклі суспільні відносини залишили незгладний слід у їхньому організмі. Ясно, що колишній лад існував тепер певною мірою навспак.

Над зманіженими створіннями була вже занесена рука Немезиди. Багато століть – тисячі поколінь тому – людина вигнала свого ближнього із царини сонячного світла й достатку. А тепер оцей ближній повернувся назад, але вже змінившись! Елоям довелося розпочати абетку життя з азів: вони знову познайомилися з почуттям страху!.. І раптом мені навернулася на пам’ять ті самі шматки м’яса, які я бачив у Підземному Світі. Не знаю, чому я згадав про них; це не було пов’язано із плином моїх думок і з’явилося, так би мовити, як питання ззовні. Проте я намагався пригадати форму тих кавалків. Вони щось невиразно нагадували мені, але я наразі не міг сказати, що саме.

Маленький народ був цілком беззахисний перед своїм таємничим страхом. Та я ж був зовсім іншим. Я прибув із дев’ятнадцятого століття, коли людська раса зазнала розквіту своїх сил і коли страх уже не чинив паралізуючої дії, а таємниче перестало лякати. У будь-якому разі я міг захищатися.

Оцінивши ситуацію, я вирішив без подальших зволікань виготовити для себе зброю й відшукати безпечне місце, де можна буде поспати. Маючи такий притулок, я діставав змогу спостерігати за цим дивним світом із певною часткою свого колишнього самовладання, якого я позбувся після знайомства з морлоками. Я почував, що просто не зможу заснути, якщо не буду впевнений, що моя постіль захищена від їхньої навали. Я здригнувся від жаху, згадавши, як вони обмацували мене й намагалися затягти до себе.

По обіді я пішов блукати долиною Темзи, але не знайшов ніякого притулку, котрий видався б мені не доступним для морлоків. Різноманітні будинки, які траплялися на моєму шляху, й дерева, котрі я бачив, не могли стати перешкодою для таких спритних плазунів, якими були підземні істоти. І раптом я згадав про високі башти та блиск полірованих стін зеленого порцелянового палацу.

Посадивши Уїну, немов маленьку дитину, на плечі, я надвечір вирушив пагорбами на південний захід, до зеленого порцелянового палацу. Я визначив відстань у сім або вісім миль, але вкотре помилився: насправді до палацу було не менше ніж вісімнадцять. Я вперше побачив це місце в туманний день, коли відстані здаються коротшими. На довершення всього в мене відпав підбор від одного черевика, і цвяхи вп’ялися мені в п’яту. Це були старі зручні черевики, які я зазвичай взував тільки вдома. Таким чином, я став іще й кульгавим. Сонце вже давно зайшло, коли я побачив темний силует палацу на блідо-жовтому тлі неба.

Уїна була в захваті тому, що я ніс її на раменах, але через деякий час вона захотіла, щоб я спустив її, та, крокуючи поруч зі мною, перебігала то на один, то на другий бік, зривала квіти й запихала їх мені до кишень. Ця деталь мого одягу взагалі дуже дивувала Уїну, і вона, недовго думавши, вирішила, що кишені – то не більш як оригінальні вази для квітів. У всякому разі, вона використовувала їх саме в такий спосіб. Так, до речі, переодягаючись, я знайшов…

(Мандрівник у Часі замовк, сунув руку до кишені куртки й так само мовчки витяг звідтіля й поклав перед нами дві дуже великі зів’ялі квітки, що почасти нагадували квіти білої мальви. Потім він продовжив свою розповідь.)

Коли настав вечір, ми все ще йшли по вершині пагорба, у напрямку до Уїмблдону. Уїна почала стомлюватися й виявила бажання повернутися в будинок із сірого каменю. Але я показав рукою в бік башточок зеленого порцелянового палацу, які вже виднілися вдалині, та спробував пояснити їй, що саме там ми знайдемо притулок від її жахів.

Вам знайома глибока тиша, що спускається на увесь світ перед сутінками? Коли навіть вітерець перестає грати листками дерев? Мені завжди здається, що в цьому вечірньому затишку ховається очікування чогось незвичайного.

Одначе цього вечора пересічне відчуття очікування набуло в мене іншого характеру, а точніше, перетворилося на страх. Далеке небо було чистим і ясним, і тільки на заході виднілося кілька горизонтальних хмарних смуг. Серед цього сутінкового затишку мої почуття неначебто надприродно загострилися. Мені здавалося, що я відчуваю порожнечу під ногами, ввижалося, ніби я бачу крізь землю морлоків, які розгулюють по своєму мурашнику й чекають, коли настане темрява. Роз’ятрена уява малювала мені, що вони прийняли моє вторгнення в їхнє лігвище як оголошення війни. І навіщо вони взяли мою Машину часу?

Ми йшли, усе було спокійно, сутінки поступово переходили в ніч. Яскрава синява обрію стемніла, і на небі одна по одній засвічувалися зірки. Земля під ногами ставала невиразною, дерева дедалі більше тьмянішали. Страх і