Читати книгу - "Малиновий пелікан"

наближені до казни, якось співставляли свої потреби зі своїми апетитами, але при цьому не ставили б перед країною і народом грандіозних завдань по побудові світлого майбутнього, не нагромаджували б гігантських споруд, що перекривають ріки і протоки, перетворюють природу, були б скромнішими, не задирали б носа, що ми кращі за всіх, і не шукали б особливої дороги, а пішли б звичайнісінькою, протоптаною, яку скромні і недурні європейські люди до нас намацали шляхом злочинів, спроб і помилок. Добре було б, розмріявся я, відмовитися від проведення всіляких олімпіад, чемпіонатів, від дорогих іноземних футбольних тренерів, від пишних свят з танками, гарматами, ракетами й іншим залізом, що тарабанить по бруківці, поменше б поклонінь усіляким священним реліквіям, а ще… а ще я б порадив тим, над якими я летів, утриматися від приєднання чужих територій і примусу людей, які там живуть, жити так само кепсько, як ми.

Я летів, дивився униз, і вся ця територія, що пропливала піді мною, здалася мені широкою рікою, скованою одвічним шаром льоду. Я дивився на ріку і думав: ні, цей лід ніколи не розтане і не розколеться. Так і буде під своєю товщиною тримати в замороженому вигляді все живе. І раптом просто на моїх очах по всій поверхні пішли зиґзаґоподібні тріщини. Лід став лопатися, розвалюватися на окремі льодини, які, віддаляючись одна від одної, утворювали великі ополонки з бурхливою темною водою. Розпочався льодохід. Величезні шматки, схожі за обрисом на суб’єкти Російської Федерації, відвалювалися від основної маси і, кружляючи в шаленому темпі, рушали в самостійне плавання. Першими відірвалися і попливли шматки, схожі за обрисом на Сахалін і Камчатку з Чукоткою. За ними пішли Курили, острів Врангеля, Новосибірські острови, півострів Таймир, а потім лід став ламатися посередині і шматки, знову ж таки схожі за обрисами на республіки Якутію, Марій Ел, Татарстан, Башкортостан й Нижньоновгородську область, стали віддалятися один від одного, заходячись в дивному кружлянні. Заворожений виглядом цього, я дивився униз й намагався зрозуміти, який із цих шматків схожий на певну територію, і поки гадав, проплили піді мною Тверська, Володимирська і Московська області, і ось уже засяяла маківками усіх своїх сорока сороків Москва. Я злякався, що й вона з-під мене поплине, і мені доведеться приземлятися десь у Білорусії чи Польщі, й став знижуватися по крутій спіралі. І спустився вже майже до самої землі, але на останніх метрах втратив здатність триматися в повітрі, полетів каменем донизу і від страху, що розіб’юся, прокинувся під крик: «Йо-мойо!»

Іван Іванович

Прокинувся, побачив нахилену наді мною Варвару.

– Ти не вдарився? – стривожено запитала вона.

– Начеб ні, – сказав я. – Чого б це мені вдарятися?

– Пашка, блін, гальмує різко, – сказала Зінуля. – Добре, що ви прив’язані.

– Як же ж не тормозити, блін, коли колесо, блін… – Колесо прохромилося, мав на увазі Паша, замінивши слово «прохромилося» евфемізмом навпаки, і, вилізаючи з кабіни, додав: – Добре хоч що праве переднє, а якби ліве, могло, блін, винести на зустрічну, і тоді всім нам… «кінець», – хотів він сказати.

Я виліз слідом за ним, торкнув колесо ногою.

– Авжеж, – кажу, – прокол. Запаска в тебе далеко?

– Яка, блін, запаска? – сердито відповів Паша. – Моя запаска на складі лежить.

– Це в якому розумінні?

– У такому розумінні, що нема у мене запаски, не видали. – І додав іще декілька слів, з якими мені довелося погодитись.

Тут перед нами виник симпатичний молодий чоловік кримінальної зовнішності, в синьому комбінезоні з масною плямою на грудях, з кіскою на потилиці і домкратом у руці.

– Ну, що, – каже, – командир, проколовся?

– Проколовся, – бурчить Паша похмуро.

– Авжеж, буває. На цьому місці всі проколюються. Давай запаску і півштуки, зараз усе владнаємо.

– Нема в мене запаски, – похмуро сказав Паша. – І півштуки нема, а до получки ще два дні.

– Так я і думав! – сказав патлань сердито й розчаровано. – Їздять, а чим думають, не зрозуміло.

– А ти-то чим думаєш? – сказав Паша. – Ти ж бачиш, державна машина, а все одно цвяхи підкладаєш.

– Не цвяхи, а шипи, – уточнив молодий чоловік. – Негарно, звісно, але ж родину годувати треба. От і вкалую, колеса приватним людям міняти допомагаю. А для держтранспорту є і держдопомога.

– Дати б тобі по кумполу.

– І не пробуй, – миролюбно процідив проколювач. – Я ж тут не сам працюю. У нас тут, можна сказати, цілий мафіозний трудовий колектив. – І, рухом голови показавши на напарника з монтировкою, що стовбичив під ліхтарем, попрямував на інший бік дороги забезпечувати проколи зустрічному транспорту. Напарник пішов за ним. Паша, висловивши з приводу усіх проколювачів декілька не для друку, але не спрямованих на критику держави думок, сів на своє місце і став дзвонити по мобільнику в службу технічної допомоги, щоб привезли запаску.

А я, скориставшись несподіваною паузою, вийшов назовні розім’ятися й подихати свіжим повітрям без карболки.

На мокрому від дощу, який щойно пройшов, асфальті жовтим розтопленим і розпливчастим маслом відбивалися вогні вуличних ліхтарів. Фари автомобілів, що пролітали мимо, відбивалися смугами, які миттєво витягувалися, скорочувалися і щезали. Вечір несподівано для цієї пори року і доби був теплим. Я розстебнув куртку і, заклавши руки за спину, пішов гуляти тротуаром туди-сюди. Коли вдруге йшов туди, хтось мене покликав по імені та по батькові. Я повернув голову й побачив чоловіка, що вилазив із чорного «мерседеса», в сірому демісезонному пальті з чорним бархатним коміром і у фетровому капелюсі-котелку з загнутими полями, такі головні убори за моїм уявленням носили в дев’ятнадцятому столітті.

– Доброго вечора, – сказав цей чоловік і протягнув мені руку з маленькою, як я чомусь подумав, пітною долонькою і обручкою на безіменному пальці. Перш ніж відповісти зустрічним жестом, я пильно придивився і побачив перед собою людину непевного віку, огіркової зовнішності, з обличчям, що не мало жодної індивідуальної риси, хоча саме цим воно мені видалося дуже знайомим.

І все ж:

– Не маю честі, – сказав я холодно і від рукостискання ухилився.

– Ну, як же ж, як же-с, – сказав носій котелка, наслідуючи, очевидно, якогось літературного персонажа з далекого минулого, коли в моді були такі головні убори. При цьому руку опускав повільно, мабуть, сподіваючись, що якщо я передумаю, йому не треба буде знову піднімати її високо. – Ми ж із вами стрічалися. І мали дуже ґрунтовну, так сказать, бесіду-с.

– Ми з вами зустрічались? – Я придивився до нього ще пильніше і вигукнув не радісно, але здивовано:

– Іван Іванович!

– Саме він, – самовдоволено вищірився Іван Іванович, але руку повторно протягувати не наважився.