Читати книгу - "В пошуках Аляски"

повечеряти розігрітим буфрито, якщо в їдальні немає Аляски та/або Такумі (про Полковника я точно знав, що він уже в кімнаті №43 і не буде нічого, крім своєї молочної горілки). Але я лишився в їдальні, бо побачив Аляску — вона сиділа сама, спиною до залитого дощем вікна. Я схопив повну тарілку смаженої окри і сів поруч з нею.

— Боже, по-моєму, це ніколи не скінчиться,— сказав я, маючи на увазі дощ.

— Еге ж,— відповіла Аляска. Її мокрі коси затуляли обличчя. Я трохи попоїв. Вона теж попоїла.

— Як ти? — нарешті спитав я.

— Мені зараз не хочеться відповідати на запитання, які починаються зі слів «як», «коли», «де», «чому» або «що».

— Що сталося? — не зрозумів я.

— Це що. На «що» я зараз не відповідаю. Гаразд, мені час іти,— вона стиснула губи і повільно видихнула, як ото Полковник дим випускав.

— Що...— я загнувся і переформулював питання.— Я зробив щось не так?

Вона зібрала посуд на тацю, підвелася і тільки потім відповіла:

— Ні, звісно, сонечко.

Це «сонечко» прозвучало зверхньо, а не романтично, так наче хлопчина, якого вперше у житті спіткала біблійна злива, нізащо не зможе зрозуміти Алясчиних проблем — хай які вони були. Мені довелося щиро постаратися, щоб не закотити очі, хоч Аляска все одно б нічого не помітила, бо вже виходила з їдальні, а з мокрих кіс крапало на обличчя.

за сімдесят шість днів до

ені ліпше,— повідомив Полковник на дев’ятий день зливи, сівши поруч зі мною на уроці релігієзнавства.— У мене було прозріння. Пам’ятаєш той вечір, коли вона прийшла до нас у кімнату і поводилася, як останнє стерво?

— Ага. Опера. Краватка з фламінго.

— Саме так.

— І що? — запитав я.

Полковник дістав зошит на спіралі, верхня половина якого промокла наскрізь, і, повільно разліплюючи сторінки, заходився гортати його, аж знайшов потрібне місце.

— Це і було прозріння. Вона — останнє стерво.

Пришкутильгав Гайд, важко спираючись на чорного ціпка. Тягнучи ноги до свого крісла, він сухо зауважив:

— Моє примхливе коліно попереджає, що може піти дощ. Тож приготуйтеся.

Він зупинився перед кріслом, обережно відхилився, обіруч узявся за бильця, всівся й почав відсапуватися, наче породілля.

— Сьогодні я дам вам тему для курсової на цей семестр, хоча здати її треба буде більш як за два місяці. Я впевнений, що ви перечитуєте свої конспекти часто й уважно, тож вивчили їх уже напам’ять,— посміхнувся він.— Нагадаю: від курсової ваша оцінка залежить на п’ятдесят відсотків. Тож закликаю вас підійти до справи серйозно. А тепер повернімося до хлопця на ім’я Ісус.

Гайд розповів про Євангеліє від Марка, яке я вперше прочитав лише напередодні, хоч я і християнин. Начебто християнин — у церкві я був, ну, разів чотири. Більше, ніж у мечеті чи синагозі.

Гайд розповів, що в першому столітті, приблизно тоді, коли жив Ісус, у Римі карбувалися монети з зображенням імператора Августа і підписом «Filins Dei» — Син Божий.

— Ми говоримо,— розповідав він,— про ті часи, коли у богів були сини. Народитися сином Божим було не такою вже й дивиною. Дивовижним явищем — принаймні в той час і в тих місцях — був Ісус. Простий селянин, єврей, ніхто в імперії, в якій правити міг тільки хтось, виявився Сином отого саме Бога, всемогутнього Бога Авраама і Мойсея. Син Божий, який не був імператором. Навіть ученим рабином він не був. Селянин і єврей. Ніхто, як і ви оце. Будда вирізнявся тим, що зрікся багатства і шляхетного походження в пошуках просвітління. А Ісус — тим, що не міг похвалитися ні багатством, ні шляхетним походженням, але досягнув найвищого щабля шляхетності — став Царем царів. Урок закінчено. Візьміть на виході роздруківку. І не намокніть.

Коли я зібрався виходити, то помітив, що Аляски не було — і як це можна пропускати єдиний вартий уваги предмет? Я взяв роздруківку і для неї.

Тема: «У чому полягає головне питання, на яке повинна дати собі відповідь людина? Вдумливо підійдіть до вибору питання, а потім проаналізуйте, як саме іслам, буддизм і християнство намагаються на нього відповісти».

— Я сподіваюся, старий сердега доживе до кінця року,— сказав Полковник, коли ми мчали додому під Дощем,— мені його розповіді почали подобатися. У тебе яке головне питання?

Ми бігли всього півхвилини, а я вже геть захекався.

— Що буде... коли ми... помремо?

— Господи, Пампушечку, якщо ти просто зараз не зупинишся, ти це дізнаєшся,— він перейшов на ступу.— А у мене таке питання: чому хорошим людям живеться так погано? Чорт забирай, це що — Аляска?

Вона щодуху мчала до нас, щось вигукуючи, але через ту зливу я нічого не міг розчути, аж вона підбігла так близько, що мені стало видно, як у неї з рота бризкає слина.

— Ці виродки затопили мою кімнату. З сотню книжок зіпсували! Кляті жалюгідні п’ятиденки. Полковнику, вони у ринві дірку пробили, вставили в неї пластикову трубку, а її — мені у вікно! Там геть усе мокре. «Генерал у своєму лабіринті» цілком зіпсований.

— Непогано,— сказав Полковник, немов художник, що захоплюється роботою іншого митця.

— Гей! — обурилася Аляска.

— Пробач. Не хвилюйся, дівчинко,— сказав він.— Господь покарає негідників. А поки цього не встиг зробити Він, покараємо ми.

за шістдесят сім днів до

о ось як почувався Ной. Одного ранку ти прокидаєшся і розумієш, що Господь тобі пробачив, і ходиш цілий день і мружишся, бо зовсім забув, яке сонце, а воно тепле і схоже на татів поцілунок у щоку, а весь світ здається яскравішим і чистішим, ніж зазвичай, неначе всю центральну Алабаму запхнули до пральки і випрали екстра-суперміцним порошком з підсилювачем кольору, і тепер трава зеленіша, а буфрито хрумкіше.

Того дня я залишився біля навчального корпусу — лежав долічерева на щойно висохлій траві й готувався до американської історії — читав про Громадянську війну або, як її тут називають, «війну поміж штатами». Мені ця війна подарувала багато цікавих передсмертних висловлювань. Наприклад, генерал Альберт Сидні Джонсон сказав, коли його запитали, чи поранений він: «Так, і боюся, серйозно». А Роберт Лі, вмираючи через багато років після закінчення самої війни, в маренні вигукнув: «Атакуємо шатро!»

Я думав про те, чому у генералів