Читати книгу - "Сестри крові"

— Ні, я подорожую, — промовила я і раптом подумала, що ця жінка може стати мені у пригоді. Якщо я намірилася вертати до Львова... якщо справді намірилася... то ж не повернуся уже в образі чоловіка... Зате... зате можу повернутися в образі жінки. Чому ж ні? Як близнючка месника-втікача. Хіба хтось матиме до неї претензії? Я могла свого брата й не бачити й не чути. Я поглянула на господиню і несподівано для неї заговорила своїм природним голосом: — Мушу вам признатися, що я не чоловік, а жінка. З певних причин я змушена була прикидатися чоловіком. Одна з них — щоб мати змогу навчатися в Падуанському університеті. Але зараз ці причини відпали. Я хочу знову бути жінкою. — Я говорила швидко, не затинаючись, щоб не сполохати чимось Гертруду, а та слухала, ошелешено роззявивши рота й сплівши пальці біля грудей. — Я щойно подумала: ви мені можете стати в пригоді. Мене чекає повернення додому, до Лємберґа, і я б хотіла повернутися туди жінкою. Але в мене нема жіночого вбрання.

— О, — втішилася Гертруда, — це так несподівано! Господи! То ось чому ви відмовилися завітати до мене?.. Авжеж! Ось вона — справжня причина! Але все вийшло на добре, і я вам однаково вдячна. І залюбки підберу щось зі свого гардеробу.

— О, ні-ні, ви не так мене зрозуміли. Я б хотіла купити собі вбрання, але з вашою допомогою, бо я геть не тямлю в теперішній моді.

— Мій чоловік якраз торгує розмаїтим вбранням. Ми зараз підемо з вами до його крамниці й обов’язково щось вам підберемо. Але... щоб не забивати йому голову всіма цими перевтіленнями, я вам дам білизну й сукню, які за його пам’яті жодного разу не вдягала. Не тому, що вони мені не подобаються, а через те, що я трішки розповніла.

Гертруда зникла, а за хвилю принесла сорочку, дві спідниці та рожеву сукню з адамашку[15] в тоненькі смужки. Потім глянула на мої ноги:

— У вас делікатніша ніжка, ніж у мене. Але не біда... десь у мене є моє дівчаче взуття... мусить бути...

Вона знову зникла, а я почала роздягатися. Та коли, роздягнувшись, узяла в руки чисту перкальову сорочку, спинилася, згадавши, що вже тиждень не купалася, як належиться. Так і стояла посеред покою, коли вбігла господиня з мештиками[16].

— Яка у вас чудова фігура! Ви просто чинили злочин, ховаючи це все в тих чоловічих лахах. А чого ви завмерли?

— Чи не могла б я спершу помитися? Я була кілька днів у дорозі.

— Ах, нема нічого простішого. Зараз усе буде. Гаряча вода в шаплику постійно на плиті. Скажу служниці, щоб підготувала купіль. Ходіть за мною.

Із сорочкою в руках я подалася за нею до покою, що правив за мийню. Посеред покою стояла різьблена античними візерунками мідна балія. Служниця влила до неї два відра окропу й ще чотири відра зимної води, попробувала рукою і кивнула. Гертруда й сама спробувала воду рукою і сказала:

— Ну, ось прошу. Ще вам віллю настою з трав. А служниця розітре вам спину.

Я й не опиралася, коли, опинившись у балії, віддала себе на поталу спритним рукам служниці, котра стала натирати мене намиленим квачем геть по всьому тілу спочатку навстоячки, потім посадила в балію і звеліла задирати по черзі одну ногу за другою, аби теж вишурувати. Я після цієї процедури чулася так, що могла б умить заснути, але ця милість мені дарована не була. Служниця витерла мене насухо рушниками і помогла вдягнутися. Моя невправність у поводженні з жіночим вбранням викликала в господині щирий, але теплий сміх, я теж не могла стриматися, бо й мене саму веселили всі придабашки з різними частинами одягу. Спочатку я вдягнула одну спідничку й другу, поверх них лляну сорочку, а відтак сукню і корсет, оздоблений дрібними кольоровими камінчиками. Гертруда шнурували корсет разом зі служницею, без їхньої допомоги мені не вдалося б також вбрати тоненькі шовкові панчохи, в які я намагалася запхати ноги, не скрутивши панчіх рулькою. Мештики виявилися якраз упору.

Після цього Гертруда потягнула мене до спальні, де було дзеркало, аби я помилувалася собою. Я дивилася на своє відображення з неабияким здивуванням. Я сама себе ледве упізнала, то що казати про тих, хто побачить мене у Львові. Вигляд спальні мене теж захопив. Велику її частину займало широке ліжко під балдахином, накрите білим кашеміром з барвистими китицями, в узголів’ї височіли білі гаптовані подушки, балдахин був обтягнутий червоною матерією, а по ній густими складками спадав додолу індійський муслін. Вісім канделябрів з позолоченого срібла, прикріплені до стін, готові були за будь-якої хвилі спалахнути й осяяти це кубельце любові, яке за дня приймало світло лише з вікон. Я ще не бачила такої розкоші й не могла відвести очей ні від цього ложа, ні від штудерно інкрустованих меблів, ні від квітчастого килима, що м’яко стелився під ногами, ні від переливчастого адамашку, що ним були оббиті стіни, і колір якого мінявся залежно від кута зору. А ще там було багато вишивок і гаптувань, якими прикрашені були крісла, комоди, підставки для вазонів. Я несподівано відчула в собі оцю давно притлумлену жіночу примху — потяг до затишку, до всього, що красиве й манить око. Якось раніше я над цим не замислювалася, відколи увійшла в роль парубка.

Гертруда з задоволенням стежила за моїм подивом і не квапила. Я запитала, хто оце все вишив та вигаптував, а вона не без гордості похвалилася, що дуже любить вишивати й часто навіть оздоблює золотими нитками тканини й сукні, які продає її чоловік. Коли ми повернулися до вітальні, мене чекали тепла делія[17], оздоблена златоглавом, і ще одне здивування, коли виявилося, що вдягають її наопашки, і руки в рукави не засовують, бо вони повинні метлятися вільно.

— Ну, ось, — сказала господиня, — ви тепер жінка. І яке ваше ім’я?

— Юліана.

— Чудово. Так і залишайтеся Юліаною.

Незабаром у торгових рядах ґданського ринку з’явилися дві панни в гарненьких капелюшках з кольоровими пір’ячками й стрічками. Обидві зупинилися біля крамниці Клауса Штольца, уважно оглянули вітрину, а затим увійшли досередини. За лядою присадкуватий чоловік середнього віку вправно відмірював ліктем сувій блавату. Побачивши гостей, радісно вигукнув:

— О, Труді! Яким вітром? Ти хіба не збиралася увесь день займатися гаптуванням?

—