Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— На який же факультет?

— Не думав про те вирішально, може, на літфак.

— Пишеш вірші й дописи в газету?

— Пишу — часом незугарні, та їх там редагують і друкують.

— То й платять же? Я щось рідко зустрічаю твоє прізвище?

— Платять трохи, а підписуюсь псевдонімами, — зніяковів Янчук.

— Після технікуму ти можеш вступити лише до медінституту на стаціонар.

— Лише?! — відкрилася Петрові несподівана новина. — Навіть якщо вступні іспити витримаю?

— Тебе до них не допустять.

— Що ж ви мені порадите і цій біді? — спитав по чималій мовчанці хлопець.

— Піти уже тепер у середню школу, приміром, у дев'яту групу робітничої молоді, що навчається вечорами, отримати свідоцтво про середню освіту, а вже потім, працюючи за фахом, піти в університет на заочний факультет.

— Хто ж мене прийме у дев'яту групу? — ледь стримував сльози студент.

— В цьому я тобі зможу допомогти. Ти комсомолець?

— І комсомолець, і детесаафовець, і гетеовець, і член профспілки медпрацівників, і донор.

— При твоїй нужді донорство тобі шкідливе, — задумався заввно.

Сиділи якийсь час мовчки, лише господар вистукував пальцями по столу, щось обдумуючи. Нарешті він узяв трубку і почав кудись дзвонити.

— Павло Оксентійович! Добридень! Як ви там? Що у вас?

— Ага. Певно! Тільки так і не інакше! Хвалю вас за кміт. Це наша спільна жура. Чув і про Ейдуса, і про інших. Не так болить від того тіло, як голосить від щему душа. Так-так, іде набір безкоштовної робочої сили з паралельною ізоляцією інтелігенції. І в куди більших масштабах, аніж досі. Звичайно, безсилля творить розгубу, а та — безпорадність і безпорядність. Так-так, тільки так!.. Що хотів? Маю до вас, даруйте, особисту справу. Знайшов вам вихователя. Студент медтехнікуму, бував і на вулиці, і в колоніях, син чигиринського червонокозака, один лишився живим із десяти душ сім'ї, комсомолець і те де, дуже хоче вчитися і постійно — їсти. Клин клином вибивають, то може... Від міському комсомолу? Це, гадаю, не проблема, поговорю й умовлю. Матиме наше офіційне направлення і від міському комсомолу. Зуміє, витримає, приловчиться! Хлопець — вартий помочі! Його влаштує і нічний час, і денний. А просто оговоріть в наказі шестигодинний робочий день у вільний від занять час. Земляк же ваш! В Чигиринському козачому полку були його батько й дядько, мусіли б ви їх знати. Ну, от і гаразд! Звичайно, з іспитовим терміном. І з харчуванням. Як із усіх, будете вираховувати з нього на загальних підставах. Спасибі вам. Десь по обіді він буде у вас.

Янчук слухав і вмирав від цікавості: з ким та розмова, де він має бути? Частково прояснилося, як заввно подзвонив у міськом комсомолу і умовив дати направлення у виховну колонію для безпритульних на комсомольця Янчука.

— Не просто комсомолець, а комунар за походженням! Так, думаю, виправдає наше і ваше довір'я! Не кажу вже про інші його переваги: звідав усі пекла безпритульності, буде для них прикладом того, як можна змінити власне життя. То домовилися? Через десять хвилин буде у вас.

— Комсомольського квитка маєш? — спитав у студента.

— Маю, але на квартирі.

— Біжи за ним скачем, з ним — у міськом комсомолу за направленням вихователя, звідти до мене — за нашим направленням у колонію, потім до її директора Павла Оксентійовича Квака, а по всьому — на лекції.

— Аякже із вечірньою школою? — звівся Петро.

— Я за тиждень домовлюся з її директором і офіційно направлю тебе туди.

Таки того ж дня Янчука Петра Карповича було оформлено відповідно до наказу «вихователем виправної колонії з шестигодинним робочим днем у вільні від навчання години та столуванням на загальних підставах, із двотижневим іспитовим терміном і місячною оплатою у розмірі 450 крб.» Павло Оксентійович знав дядька Пилипа особисто, тож прийняв хлопця по-батьківськи, але висловив переконання, що ця робота не для нього, бо «гіршої у світі не існує!», що той її «не осилить ніколи і ні в якому разі!»

Звичайно, того дня лекції у технікумі студент пропустив, зате був на сьомому небі від щастя!

Наступного дня Петрові довелося розповісти Вірі Модестівні Баницькій про все, що відбулося, посвятивши її у деякі деталі своєї біографії, яких вона ще не знала. Радісно було йому від того, що вранці у колонії він ситно поснідав, в обід — пообідав, у полудень — пополуднував, а увечері — повечеряв, тричі побувши там по годині, а четвертий раз — ще три години.

Колонія займала цілий квартал, огороджений дротяними сітками на парканах, зі спорудами навчального, культурного, житлового і господарського призначення всередині. Міліцію в колонію викликали, — як правило, в цивільній формі, — штат був великим: в учителів робочий день був чотиригодинним, у решти — шести.

Майже одразу після першої події сталася й друга — неймовірна для Янчука: його покликала секретарка Віра Модестівна Баницька, щоб повідомити, що в телеграмі на ім'я директора просили «негайно відпустити студента Янчука П.К. в Чигирин дня вирішення долі його сестри Ліди». Телеграма була підписана Хорунжим, якого Петро не знав. Приховавши наявність власних грошей, при сприянні Віри Модестівни та Асі Соломонівни отримавши двадцять карбованців від місцевкому на дорожні витрати, хлопець вибрався спішно у рідний Чигирин, і вірячи, і не вірячи в чудо.

Першим у рідному місті, до кого студент навідався і в кого натимчас зупинився, був дядько Левко. В розмові Петро дізнався від нього, що то саме він влаштував Лідуню в тридцять другому році у Хорунжої, у якої вона й прожила без нужди неголодно і за побажанням якої відвідувала тепер уже шосту групу у другій школі. Дядько розповів і про те, що Хорунжу арештували разом з багатьма міщанами, а телеграму давав дівер, брат її чоловіка, що перед арештом сестри навідав її з Харкова і тут же виїхав назад, законфліктувавши з органами НКВС. Останній же тиждень Лідуня проживала в діда Шевця та його доньки Горпини, що працювала прибиральницею у райвиці, а колись ховала в Долинській Тодося і Домашку.

Дядько Левко розповів Петрові також, що разом із Хорунжого «за ухили і саботаж» були арештовані і його колишні вчителі: Джміль, Підопригора, Жабко і Таран. Хлопцева душа плакала за ними, як за рідними, в безсиллі й люті, бо пов'язав їх арешти із знайомими черкасцями: Власом Гулаком, Михайлом