Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Новий шлюб, укладений із грекинею за походженням, імовірно й імператорського роду, перетворив руського володаря на «самодержця всієї Русі» — титул, яким нікого так на початку XIII ст. не ушановували. Але ми не знаємо, хто з духівництва давав дозвіл на цей шлюб і як його сприйняли в оточенні Романа Мстиславовича, бо напевне розуміли всю гріховність співжиття з новою дружиною за живої першої. Ситуацію утримували на плаву кілька факторів. Це військові звитяги князя, його талан воїна та авторитет, а також священні реліквії, привезені з імперії до Галича, серед яких був фрагмент Дерева Життя — уламок від Хреста, на якому помер Ісус Христос. Трепет від побаченого (а таких цінностей на Русі фактично не мав ніхто з сучасників Романа Мстиславовича), мабуть, мав затьмарити уми знаті й люду, коли ті як паломники прибували до Галича у щойно зведену церкву святого Пантелеймона. Піддавати сумніву сакральне наповнення влади князя і його легітимні права (насправді він був узурпатором) ніхто не смів. Але лише до певної миті.

Трагічна загибель Романа Мстиславовича 19 червня 1205 р., переговори його удови з угорським королем у Сяноці в серпні того ж року, те, що Андрій II від 1206 р. надалі вживав титул короля Галичини і Володимирії, та вступ до Галича угорських військ на підтримку малолітніх Романовичів суттєво змінили статус земель. Удова була змушена приводити бояр до присяги шляхом хресного цілування, щоб отримати хоча б якісь гарантії безпеки. Але все було марно. Знать чітко розуміла, що часи Романа позаду, а його діти народжені фактично поза шлюбом. Добре освічена княгиня чітко усвідомлювала, що для захисту спадкоємців життєво необхідним є пошук легітимного і бажано добре сприйнятого в Галичі протектора, яким, власне, бачився угорський король.

Титулатура, яку Арпади (а після них і всі наступні угорські династії аж до початку XX ст.) відтепер, після Сяноцької зустрічі у серпні 1205 р., безперечно, символізувала перехід дітей та вдови загиблого князя під особисту опіку Андрія II з усіма відповідними династичними і політичними наслідками, насамперед у практичній площині. Галицьке князівство де-факто опинилося під протекторатом угорських королів, а неповнолітні князі, особливо Данило, оберталися у формальних васалів. Це підкреслювало те, що Арпади використовували титул саме короля Володимирії, під якою угорці навряд чи мали на увазі всі волинські землі. Ішлося лише про столичний центр загиблого Романа Мстиславовича та прилеглі до нього території. Статусні зміни в межах Галичини й Волині не залишили осторонь інших представників родини Рюриковичів.

Легітимне право зайняти спадщину Ростиславовичів «за кужелем» зберігали Ольговичі, які 1206 р. після не зовсім зрозумілих за змістом дипломатичних переговорів з Арпадами у передмісті Володимира на Волині встановили в ряді галицьких князівських резиденцій своїх представників — Володимира, Святослава і Романа Ігоревичів. Імовірно, це відбулося при збереженні протекції Андрія II. Тож новопоставлені в Галицькій землі на чолі Галицького князівства Володимир Ігоревич, Перемишльського князівства Святослав Ігоревич та Звенигородського князівства Роман Ігоревич, перебуваючи впродовж 1206—1210/1211 рр. у непростих стосунках між собою, за замовчуванням мусили враховувати думку короля Галичини і Волині. До Андрія II неодноразово відряджали посольства з багатими подарунками. За конфліктних ситуацій Арпади регулярно вводили війська до Галича, розв’язуючи суперечки у власний спосіб, ув’язнюючи чи навіть, як у вересні 1210/1211 р., беручи князів у полон та віддаючи їх на страту боярам.

Волинські землі на початку XIII ст. також були далекі від централізації. Тут функціонувало кілька князівських центрів (Володимир, Пересопниця, Белз, Луцьк та ін.), де правили представники династії Мстиславовичів (походили від сина Володимира Всеволодовича Мономаха — Мстислава). Формально до того часу, як Романовичі почали збирати батькові отчинні землі у 20-х роках XIII ст., проблема сюзеренітету над усіма цими теренами залишалася відкритою. Західна частина Волині традиційно вабила краківсько-сандомирських володарів, зокрема Лешека Білого, аж до його смерті 1227 р.

Андрій II зберігав за собою право розпоряджатися галицьким столом не лише за титулатурою, а й виховуючи, очевидно, при своєму дворі молодого Данила Романовича, поставленого за волею короля та за підтримки проугорської групи знаті на стол покійного батька восени 1210/1211 р. Особливий характер відносин із сюзереном малолітній князь зберігав до 1213 р., об’єктивно залишаючись у тіні вельможного і впливового не лише у Галичі, а й при королівському дворі боярина Володислава Кормильчича. До осені 1214 р. угорські впливи в Галицькій землі зберігалися завдяки цьому нобілеві, який так само володів землями й в Угорському королівстві. Попри свій самодостатній статус та навіть пізніше історіографічне кліше-звинувачення в узурпації князівської влади, на нашу думку, Володислав усе ж користувався важелями влади на зразок хорватських банів.

Невдачі боярина у військових зіткненнях із польським князем Лешеком Білим змусили Андрія II переглянути політику династії в Галицькій землі, поставивши на місцевий стол свого другого сина Коломана, для якого 1215 р. король випросив від папи Інокентія III королівську корону і титул галицького короля. Часто щодо нього вживали титул «короля русі» (Ruthenorum rex). Угорсько-польська Спішська угода 1214 р. завершилася короткотерміновим переходом до рук краківського володаря у межах історичної Галичини — міст Перемишля і Любачева. Утворення та розвиток Галицького королівства суттєво змінювали статус землі в міждинастичних відносинах до 1221 р., поки угорців та їхніх союзників поляків не вигнав зі столиці князь Мстислав Мстиславович — претендент на галицький князівський стол «за кужелем». Коломан не зрікався титулу короля Галичини до самої смерті 1241 р., але де-факто більше до Галича не повертався.

Повернення представників династії Рюриковичів до Галицької землі між 1217—1219 та впродовж 1221—1227 рр. реанімувало Галицьке князівство не лише в його історичних межах, а й на Пониззі, яке реально не було історично Галицькою землею. Князь Мстислав володів містами і селами також у Київському князівстві, зокрема Торчеськом, де раніше тримав певний час в ув’язненні угорського короля Галичини молодого Коломана з його дружиною Соломією. Однак синхронно з правлінням князя у столиці за результатами переговорів із Арпадами між 1222—1224 рр. Перемишльське князівство близько 1224/1225 р. отримав третій син Андрія II — Андрій, з часом титулований як Galitiae Dux (князь Галичини). Отже, в колишній отчині Ростиславовичів водночас правили угорський і руський володарі. Поняття Галицького князівства в такому разі територіально звузилося лише до земель, адміністративно підпорядкованих Галичу. Зрозуміло, що в широкому політичному сенсі Галицько-Волинське князівство було володінням на чолі з представниками династій Арпадів, Романовичів та смоленських Ростиславовичів. Тобто некоректність використання цих термінів, які домінують у літературі, більш ніж очевидна.

Після смерті князя Мстислава 1228 р. за його заповітом, відомим із літопису, Galitiae Dux (князь