Читати книгу - "Заради майбутнього"

На зустріч, окрім Триндецького, зібралися Шимпанзюк і головний тренер команди. Тьомика всадовили коло вікна. Тренер і головні функціонери «Торпедо» вмостилися з іншого боку стола.

— Ну, вітаю, юне обдарування, — холодно почав спортивний директор. Він говорив англійською, знаючи, що Джуніперо так його розумітиме.

Мій напарник кивнув.

— Перед тим як уживати якихось заходів, цебто перед тим як братися тебе дрючити, я все ж хочу почути, що в тебе, хлопче, за проблеми? Тобі чимось не подобається атмосфера в команді? Хтось тебе ображає? Ти за домівкою сумуєш чи, може, тобі дівки забаглося? — Триндецький поступово, але неухильно підвищував голос, і під кінець уже майже кричав. — Скажи мені, синку, що тобі муляє в задниці, бо я ще такого, як ти, за двадцять п’ять років роботи не бачив!!!

Несподівано в кишені головного селекціонера «Торпедо» — він розмістився праворуч від Триндецького — теленькнув мобільний. Спортивний директор кинув на колегу гнівний погляд, але потім примирливо кивнув, дозволивши голомозому порозмовляти.

— Так… Так. Я вас слухаю, але в мене мало часу, я на зустрічі… — Шимпанзюк надовго замовк, а потім: — Кого знайшли?! — аж йойкнув. Його очі в буквальному сенсі полізли на лоба, а нижня губа затряслася. — Якого Реймандо Джуніперо? Ви при здоровому глузді? Хлопець сидить зі мною за одним столом.

Футбольний менеджер знову затих, дослухаючись до голосу в телефоні. А Тьомик тим часом відчув, як захололи, немовби вкрившись тонким шаром криги, його нутрощі.

Після закінчення розмови Міша Шимпанзюк мав спантеличений і дещо наляканий вигляд. Він зітхнув, отупіло оглянув Тьомика, після чого нахилився до Триндецького та прошепотів тому на вухо кілька слів. Директор вислухав його і пробурмотав:

— Це маячня. Це неможливо.

Запала ніякова мовчанка. Триндецький чухав зморщеного лоба, водячи очима сюди-туди, неначе вирячкуватий гекон у джунглях. Раптом він різко нахилився вперед і, спершись ліктями на стіл, підсунувся до Тьомика впритул. Хвилину вони розглядали один одного: директор Тьомика — насуплено, прискіпливо та підозріливо, а Тьомик директора — з останніх сил стримуючи тремор у руках, удавано байдуже. Зрештою Триндецький роззявив рота, намірившись щось запитати, проте не встиг. Цього разу задеренчав його мобільний.

— Так, пане президенте… — відповів менеджер, притуливши апарат до вуха. — Він переді мною… Е-е-е, везуть? Кого везуть? Його везуть? Як… звідки везуть?.. Не розумію. І що він там робив?.. Полов буряки?.. Перепрошую, пане президенте, я правильно зрозумів: Реймандо Джуніперо просапував буряки в Кирилівці?.. Не лайтеся… Я теж радий, що його знайшли, хоча це якесь непорозуміння… Я не знаю, де ця Кирилівка, ніколи там не бував, але цього просто не може бути!.. Хто з ним? Посол Італії?!! Я зрозумів, пане… Все владнаємо… Не хвилюйтеся, пане президенте, до приїзду посла проблему буде залагоджено.

Коли спортивний директор розірвав зв’язок, його обличчя набуло крейдяного кольору, а лоб укрився такими брижами, що, здавалося, ще трохи — і шкіра трісне.

— Щось мені це не подобається, хлопче, — спопеляючи Артема поглядом, прошипів він. Як і раніше, англійською.

— Мені насправді теж, — промимрив Тьомик українською, від чого його співрозмовників ледь не розбив параліч.

Мій друзяка не став чекати на появу справжнього Реймандо. Заверещавши «Банза-а-ай!!!», він скочив на ноги, перемахнув через стіл і кулею вилетів із кабінету.

— Тримайте його! Ловіть негідника! — зарепетував Триндецький і кинувся навздогін.

Міша Шимпанзюк зорієнтувався в ситуації краще. Він не взявся переслідувати втікача. Функціонер схопився за слухавку стаціонарного телефона, що стояв на столі, й набрав номер служби безпеки спортивної бази.

— Говорить Шимпанзюк. Негайно заблокуйте всі виходи з бази й анулюйте електронну перепустку, видану на ім’я Реймандо Джуніперо. Це терміново!.. Виконано? Дякую. І ще: про кожного, хто намагатиметься залишити базу, негайно повідомляйте мені особисто.

9

Минув іще один тиждень.

Тьомик безслідно зник. Таке з ним траплялося й раніше, проте цього разу все було інакше, і в мене були підстави хвилюватися. І то дуже хвилюватися, позаяк мій друзяка так і не вийшов за межі тренувальної бази «Торпедо».

Востаннє я говорив із ним рівно сім днів тому, коли захеканий і переляканий Тьомик зателефонував із повідомленням, що його викрито, а на базу їде справжній Реймандо Джуніперо в супроводі італійського посла. Він також устиг сказати, що всі двері заблоковано і він не може вибратися з бази, після чого зв’язок обірвався. Відтоді телефон залишався ввімкненим, однак на мої дзвінки більше ніхто не відповідав…

Настала субота. Київське «Торпедо» приймало на своєму полі «Крилатих комбайнерів» із Кропивницького, команду, яка на той момент посідала передостаннє місце в турнірній таблиці. Від матчу не очікували несподіванок — торпедівці мали впевнено перемогти. Ба більше, після прикрої поразки від молдавського «Трабзонспора» у відбірковому етапі Ліги чемпіонів найкраща команда України повинна була вигравати, щоб реабілітуватися перед уболівальниками. Мене не цікавив сам матч, але я ввімкнув телевізор, сподіваючись якщо не побачити свого напарника, то принаймні знайти хоч якусь зачіпку, де його можна шукати.

Уже на перших хвилинах трансляції я помітив Реймандо Джуніперо — справжнього Реймандо, — який ділив лаву запасних із кількома іншими футболістами. У мене не було жодних сумнівів, що на лаві саме італієць. А отже… Тьомика більше нема. Перед моїм внутрішнім зором одна за одною пропливали жахливі картинки, я уявляв, як тіло мого напарника ріжуть на шматки та пакують у чорні пакети для сміття, аби замести сліди та зам’яти скандал із послом Італії. А що ще я міг подумати, коли справжній Джуніперо сидить на полі, а мій товариш уже тиждень не озивається з торпедівської бази?

Ламаючи отак голову над нещасливою долею Тьомика, я не відразу втямив, що на полі коїться щось несусвітнє. Станом на середину першого тайму «Крилаті комбайнери», команда, котра від самого імені свого суперника мала б усім колективом накласти в шорти, вела в рахунку вже 0:3 і продовжувала тиснути на ворота «Торпедо». Я протер очі й узявся уважніше стежити за подіями на полі.

Поволі я збагнув, що винен у всьому Кузьо Дерипаща — молодий голкіпер киян. В окремих епізодах воротар цілковито не контролював м’яча. Подекуди він грав більш-менш пристойно, зате іноді поводився, наче п’яний. Усі м’ячі, що залетіли в сітку торпедівських воріт протягом перших тридцяти хвилин, потрапляли туди не завдяки майстерності нападників «Крилатих комбайнерів», а винятково через те, що