Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"

Натовп, немов біблейні води, розступився, розчахнувся перед ним, стелячи вільну дорогу. Вуйко Семен — це всі одразу помітили — нервово пересмикнув плечима і ледь відступив від трибуни. Отець Василій, навпаки, заспокоївся і набрав чинного вигляду, збагнувши, що біля ґазди нечиста сила його не займе. Дід підійшов до вуйка Семена і, дивлячись у вічі, мовив розважливо:

— Ми нарід ляканий. У нас шкіра на попереку товста, дубова… Ми перенесли через ріку часу на своїх плечах і австріяків, і румунів, і чехів, і мадярів. Де вони тепер? Ага, не знаєш? А ми живемо, видиш? І будемо жити. Прийшли з цієї землі і вертаємося до неї, як наші батьки, матері. Так що добре подумай перед тим, як нас лякати.

— Не думайте так згорда, на вас… на вас… на вас теж найдеться управа, — промимрив, грозячи пальцем, вуйко Семен.

— Цить! — гаркнув дід. — Кому-кому, але не тобі мене судити! Не тобі мої гроші лічити і гектари міряти!..

Другий Фронт відсахнувся, на очах здрібнів, присмирнів.

— Пастеляку, порахуйтеся з ним за корову, вліпіть лиш йому поза вуха! — кинув хтось уїдливо із натовпу.

Дід вдав, що не чує, проте недобрий вогонь грянув з його очей, а вуйко Семен помалу відсунувся до панотця.

— Люди добрі! — обернувся дід Василь до громади і зняв крисаню. — Ось тут нам говорять за колгосп, за світлу будущину… Ми про колгосп і без тебе вже чули. Скоро вже рік говорять. Це дуже файно. Вчитися дітям нашим. Любити один одного. Помагати.

Семен здивовано глянув на діда, щось шепнув превелебному, випростався й ожив усім єством.

— Я, може, теж за світлу будущину, за колгосп!..

Другий Фронт із превелебним радісно заплескали в долоні.

— Ви поки не спіхуйте мені рукоплескати, — обернувся дід до самозваної «президії». — Ти, Симку, мені спершу ясно розкажи, по-людськи, що таке колгосп, як то ми в ньому будемо ґаздувати, жити, порядкувати. Хто буде верховодити, хто робити… Ось розкажи, вийди, а ми послухаємо.

— Правильно! Так, так! Хай по-людськи пояснить! — загуло на площі.

Дід, лукаво насміхаючись очима, відійшов від бочки, сів скраєчку «президії». Прогиркуючись, вуйко Семен встав і зайняв трибуну.

— Колгосп, чесна громадо, то є велике діло, — почав непевно Другий Фронт. — Нам треба все ґаздівство — і землю, і худобу, і майно — здати в колгосп і порядкувати в’єдно. А потім ділитися будемо порівну… Усе дуже просто, ніякої великої мудрості немає… А верховодити буду я, он Петро Недійда, Василь Гробар, Іван Пішта, — показав на охоронців. — Вони люди великої свідомості, бідували колись, страждали за нашу владу.

— А ким буде в колгоспі наш превелебний? — запитав хтось із натовпу.

— Як ким? — здивувався Другий Фронт. — Пан превелебний будуть і далі попом. Нашим колгоспним попом, попом високої свідомості, яку нині проявив отець Василій.

— Од начала роду людського сказано: «І був Авель пастух отари, а Каїн був рільник», — помахав повчально із-за столу на парафіян пан превелебний. — Без духовного пастиря народ сліпий, де б він не жив — у колгоспі або без нього.

— Чи не жінок наших збираєтеся дозирати в колгоспі, панотче? — закинув хтось збоку.

Натовп зареготав. Превелебний сердито зиркнув поверх мирян і, задерши бороду, сказав у небо:

— Жінка — це теж тварь Божа, і її пильнувати треба. Коби Господь уберіг її, не стала б вона першородницею гріха людського.

Жіноцтво на майдані невдоволено забелькотіло. Дід був прихильний до отця Василія, жалів його, часто напоумляв на путь праведний і тепер, побачивши, що над превелебним починають насміхатися, рвучко встав і підняв руку, — люди втихли.

— Ти все сказав, Симку? — звернувся до вуйка.

— На перший раз все, — знічено ворухнув плечима Другий Фронт.

— А тепер дозволь тебе спитати…

— Прошу, — той догідливо кивнув головою.

— Ти кажеш, аби ми жили в світлій будущині, то нам треба знести в колгосп все ґаздівство. Добре. У мене є коні, воли, корови, земля, гроші, інше майно. Є воно і в ґаздів Бондаря, Капшука, Липаня. Є воно і в багатьох других людей. Допустимо, ми все знесемо до вашого колгоспу. Але я тебе хочу визвідати, а що ти понесеш, коли в тебе ніякого добра, ніколи ніяка худобина в обійсті навіть не ночувала. А землі маєш стільки, аби за псом кинути.

Вуйко Семен безпорадно оглянувся і закліпав очима.

— Скажи, скажи народу, — допитував дід. — Раз ти так борешся за світлу будущину, то що із свого покладеш у її фундамент? Ось на чуже ти маєш недурне око, а що там у тебе?

Вуйко закусив нижню губу, почервонів, а потім спересердя відрубав рукою і вигукнув:

— Я віддам у колгосп свою жінку Йолану!

Юрба спершу оніміла, а далі реготнула.

— Та я тобі очі паскудні вичавлю, та я тобі!.. — пролунав переляканий голос тітки Йолани. — Мамо, ви чуєте, що той розбійник хоче зі мною вчинити?! — благально звернулася через натовп до баби.

— Свят, свят!.. — осяйнула себе баба хрестом. — Скис би ти, люцифере, як дурної вівці молоко. Уже ’му Бог зовсім розум відняв!

— Ви, мамо, мовчіть! — накогутився Другий Фронт. — Раз ваш дорогий сват питає, чим найдорожчим я можу пожертвувати, то і відповідаю: Йолана у мене безцінна жіночка, і віддаю її в колгосп задарма.

Тепер уже юрба розполовинилась. Одні сміялись і далі, інші не на жарт переполошились.

— А що! І жінки будуть спільні? А як же тоді діти? — лунало з натовпу. — Розкажи про це май зрозуміло!..

— А хіба що? Жінка — це теж майно, може, і найдорожче в ґаздівстві, — відповів вуйко Семен. — Ну то їх, жінок, до купи. Сказав же отець Василій, що жінка теж тварь Божа.

— Так, так, Божа, тварь Божа, Адаму в дарунок послана, — поважно підтвердив превелебний.

Після цієї безапеляційної заяви стало зрозуміло, що «світла будущина» зіграла в скриню, а пан превелебний втратив безповоротно посаду колгоспного духовного пастиря. Народ почав обурюватись, улюлюкати, хтось знову кинув клич побити самозваних урядників. І тут зголосився дід.

— Ну, виджу по вас, тепер уже всі зрозуміли, до якого колгоспу нас хочуть заманити, — мовив він, не ховаючи лукавої посмішки. — Я би, наприклад, дуже не проти до тої громади, де і жінки будуть спільні. Коби ще років двадцять-тридцять тому, першим би записався. Але тепер на цьому полі з мене вже такий орач, як із облізлої курки пава. То будьте собі здорові і ґаздуйте. Най вам Бог помагає!

Дід низько вклонився, натягнув крисаню й пішов. І знову, як біблейні води, розступився перед ним