Читати книгу - "Іван Мазепа"

Не краще склалась доля корпусу Бороховича, який опинився аж під Ригою і взяв участь в кількох баталіях, де поніс відчутні втрати. І навіть вони не були винагороджені. Після успішного бою з корпусом шведського генерала Шліппенбаха, де козацька кіннота доклала чи не найбільше зусиль для перемоги, було влаштовано церемонію нагородження за бойові заслуги. Борис Шереметьєв (в розпорядженні якого перебували українські козаки Апостола) отримав звання фельдмаршала, нижчі офіцери — цінні нагороди, навіть солдати отримали грошові виплати, а от козакам довелось вдовольнитися контрибуцією з Естляндії та Ліфляндії. Та й цього вони не отримали, оскільки московські вояки почали відбивати те, що по праву мало належати українським. Дійшло до того, що деякі вояки з корпусу переходили на бік ворогів, щоб «підзаробити промислом». Очевидно, що про це стало відомо Мазепі, і він не міг ігнорувати такі факти. Але й вдіяти нічого не міг.

Більше того, після укладення союзу з поляками ті висунули певні територіальні претензії, які стосувалися Правобережжя, а саме Трахтемирова, Стайок, Трипілля та низки сіл Стародубського полку. Петро, як завше, вирішив спитати поради у Мазепи, для чого послав думного дяка Бориса Михайлова. Гетьман із дипломатичною опосередкованістю висловив свою думку стосовно того, що можна було віддати, а що ні, демонструючи свою важливість для зовнішньополітичних справ московської держави.

Та основні рішення все ж диктувала війна. 1702 року козаки отримали наказ виступати в Ліфляндію, а дванадцятитисячний корпус під командуванням Миклашевського мав атакувати литовські землі. Бойові дії тривали кілька років. У ході боїв було взято поселення Тарту. Хоч козаки цього разу отримали достатню винагороду (за цим пильнував сам Шереметьєв), та суперечності з московським військовим керівництвом, яке і далі вдавалось до приниження козаків, давалися взнаки. Подекуди доходило до дрібних сутичок, що показували ступінь напруженості в українських військах, які були незадоволені отриманим в походах, частково відібраним московитами, а відтак незадоволені й гетьманом. Про це все знав Мазепа, він був змушений писати Петру І про небезпеку заворушень в Україні та військах, що були задіяні на фронтах. Додавав хмизу у вогонь і кримський хан, який вів активну діяльність для залучення запорожців до антипетровської коаліції, писав він і Мазепі, та гетьман був вірний своєму сюзеренові, хоч і розумів всю складність становища, в якому опинився.

Знову про себе нагадало Запоріжжя. Спершу, мляво збираючись у похід на заклик царя, запорожці по дорозі до фронту, до якого так і не дістались, пограбували місцеве населення України та Московії. Згодом напали на грецьких купців. Ця обставина неабияк розлютила турецького султана, з яким буквально нещодавно був укладений мир. Він висунув вимогу повернути награбоване. Розуміючи, що новий фронт із Туреччиною стане величезною проблемою для країни, яка не могла подолати Швецію, московський уряд вирішив якомога швидше усунути цю кризу. Для цього цар направив до Січі людину з Посольського приказу для розслідування того, що сталось. Паралельно із цим були надіслані листи до Мазепи з проханням дати пораду, що робити з бунтівними запорожцями. Гетьман розумів всю делікатність ситуації, тому, як завше, «відповів без відповіді», щоб не брати на себе відповідальність за наслідки цього конфлікту.

З огляду на це уряд вирішив діяти самостійно. Спершу були заарештовані запорізькі посли, після чого на Січ було відправлено наказ повернути все награбоване. За невиконання наказу погрожували стратити послів та припинити виплату грошей з царської казни. Запоріжжя відповіло відкритим бунтом, звернувшись до хана по допомогу. Більше того, загострилася ситуація на фронті: отримавши новини з батьківщини, багато запорожців почали переходити на бік шведів. Щоб зупинити цей перехід, Шереметьєв наказав розформувати бойові частини, а самих козаків відправити на будівництво ладозь­кого каналу. Ситуація виходила з-під контролю.

До Мазепи знову направили посла і знову за порадою, що робити з бунтівниками. Гетьман посів помірковану позицію, висловивши думку, що варто лиш посилити гарнізон фортеці, поблизу Січі, але саму Січ не чіпати. По-перше, не вистачить сил для її взяття; по-друге, в такому випадку запорожці остаточно перейдуть до хана, а у разі руйнування Січі ще й перейдуть у його володіння, де спричинятимуть ще більші труднощі, ніж були до того. І в цьому розрахунку керманич Гетьманщини знову виявився абсолютно правим.

А ситуація з козаками розв’язалась ще простіше. На Січі замість попереднього отамана, через якого все це почалось, обрали Костя Гордієнка. Турки теж не палали бажанням воювати. Замість войовничо налаштованого візиря Алішана Гусейна, котрого усунули, був поставлений більш прагматичний Мегмет-паша, який одразу вирішив докласти максимальних зусиль, щоб не допустити нової війни. У такій ситуації конфлікт із Запорізькою Січчю зводився нанівець, тому, коли туди був направлений спеціальний посол для приведення козаків до присяги царю, вони відмовились, посилаючись на те, що вже одного разу присягали йому й досі не зрадили цю присягу.

Та це був далеко не кінець. Наступного року поширились чутки про можливий похід запорожців разом з татарами на самого Мазепу. Ніби на підтвердження своїх планів, запорожці атакували московський роз’їзд, побили стрільців та забрали коней. Запорізька проблема набирала обертів, про це свідчать листи Мазепи до Петра, у яких він пропонував вирішити конфлікт мирним шляхом, однак якщо не вдасться і запоріжці не погодяться на мир, пропонувалось атакою на Січ примусити їх до цього. Січ підкорилась і без застосування сили, однак на цьому неприємності не скінчились.

Тим часом Північна війна розгорялась із новою силою. Зазнавши поразки під Ригою, Август ІІ «впустив» до Речі Посполитої Карла ХІІ. Сприятливу ситуацію використали деякі польські магнати (на чолі яких стояли представники роду Сапєг) для переходу на бік шведів. Завдяки такому стану речей за дуже короткий час здалися два головних міста держави — Варшава і Краків. Король звернувся по допомогу до царя, який знову ж таки надав її за рахунок козаків корпусу Миклашевського. Вони розвернули бойові дії на білоруських землях.

Незабаром після завершення операції гетьману стало відомо про зв’язки Миклашевського з каштеляном Михайлом Казимиром Коцелем, який був палким прихильником ідеї федеративного союзу України, Польщі і Литви. Очевидно, що такий проект передбачав розрив з Московією та війну з нею ж. Для гетьмана у той час така перспектива була надто небезпечною. Додав проблем і полтавський полковник Іван Іскра, який вів переписку з татарами про союз та війну з московитами. Розуміючи всю небезпеку, яку становили такі дії полковників, Мазепа добився дозволу усунути обох, але не відряджати до Москви. Розірвавши прямі зносини своїх підданих з поляками, яким він ніколи не довіряв, гетьман… був змушений налагодити їх особисто.

У зв’язку із загостренням ситуації в Речі Посполитій Мазепі було надіслано інструкцію: розпочати переписку з номінальним київським воєводою Потоцьким, а згодом і з іншими коронними гетьманами. Більше того, поляки самі оголосили про своє бажання воювати проти шведів саме з Мазепою. Перед гетьманом відкрилася спокуслива перспектива утвердити свій титул «гетьмана обох берегів» у дійсності. І шанс не забарився.

Уже в березні 1704 року надійшов наказ виступити на Правобережжя для допомоги Августу в боротьбі проти його опозиції. Перетнувши кордон, гетьман став обозом на Київщині, звідки відправив далі вглиб тільки полковника Апостола з кількома тисячами війська. Поява багатотисячного війська лівобережного гетьмана змінила політичне розташування сил на Правобережжі на користь Августа. Поляки висловлювали