Читати книгу - "Дорослі зненацька"

Хлопці дружно кинулись до Тимохи, заважаючи один одному, але кілька потужних ударів ногами досягли своєї мети, і Тимофій, закривши голову руками, почав відступати в сторону паркана, аби нападники не мали можливості зайти з тилу. Одного відволік на себе Вовчик. Він потягнув його за куртку, а потім ще й, голосно хекнувши, заїхав кулаком по спині, десь біля нирок. За мить Тимоха взагалі вже мало розумів, що відбувається. Перед обличчям мелькали чиїсь кінцівки, хтось боляче зарядив черевиком у коліно. Тимофій відбивався, потрапляючи ударами у різні частини тіла суперників. Чув якісь звуки збоку, де вів бій Вовчик, але навіть поглянути в ту сторону не встигав, намагаючись не пропустити черговий напад.

— Припинили! — пролунав чийсь голосний крик. Міцна рука схопила Тимоху за комір куртки, рвонула, легко відкинула в сторону. Зачепившись за бордюр, хлопець всівся на мерзлу землю і нарешті озирнувся.

Незнайомий чоловік допомагав піднятись Морозевичу. Неподалік відхекувався Вовчик, намагаючись прилаштувати на місце відірваний рукав. Один з нападників почав збирати зошити, які розлетілись по подвір’ю, інші двоє з підозрою спостерігали за Тимохою, але в бійку більше не вступали.

— Я тебе ще дістану! — вигукнув Морозевич до Тимофія, прийнявши з допомогою невідомого вертикальне положення. — Ти, гаде, вважай, що вже мертвий! — рвонувся в сторону Тимохи, плюнув кривавою слиною, потрапивши на черевик.

Тимофій різко зірвався з землі, підскочив до нахабного білявого, шарпнув його на себе.

— Тимку! — почув зляканий дівочий голос, на мить обернувся.

До них, перевалюючись наче качечка, підбігла Юлька, переполохана, з широко розплющеними зеленавими очима. Вона спробувала відтіснити Тимофія від Морозевича, вклинилась між ними.

— Ти ще тут лізти будеш, заразо! — прошипів білявий, сильно штовхнув дівчину, від чого та впала на землю, голосно застогнала.

Тимоха, забувши про ворога, кинувся до Лисички. Вона, схопившись за живіт, корчилась на брудному асфальті, підібгавши під себе ноги. Тимоха схопив її за плечі, спробував підняти, але не зміг, розгублено подивився на Вовчика.

— Відійди, — відсунув його в сторону невідомий чоловік.

Він легко підхопив Юльку на руки, ступаючи широкими кроками, підніс до блискучої «BMW», що хижо застигла при дорозі, обережно вмостив на заднє сидіння.

— Чого стоїш? Сідай! — визвірився до Тимохи.

Хлопець швидко заскочив на переднє пасажирське сидіння, автомобіль газонув потужним двигуном і рвонув, залишивши інших учасників конфлікту на шкільному подвір’ї. Тут нарешті з’явилось двоє охоронців з дубцями, в чорній уніформі, тож продовжувати бійку ніхто не наважувався.

У прийомному відділенні Юльку одразу кудись відвезли на каталці. Чоловік щось спитав. Тимоха, не зрозумівши питання, кивнув, після чого водій «BMW» знизав плечима і пішов. Хлопець залишився сам, на холодній, обтягнутій поліетиленовою плівкою кушетці. По коридору шастали люди, плакали якісь діти, іноді хтось присідав біля нього, але потім знову звільняв територію. Дзвінок мобільного вирвав його з туману незрозумілих думок.

— Тимку! — почув він мамин голос. — Мені Петриляк передзвонив, я все знаю. Ти де? На Печерську? Я буду за двадцять хвилин! — відімкнулась жінка. Тимоха для чогось подивився на мобільний, сховав його у нагрудну кишеню, схопився двома руками за голову, застогнав уголос.

— Тобі допомогти? — нахилилась до нього молода медсестра. — У тебе кров на щоці, — поглянула стурбовано.

— Так! Допомогти! — заскреготав зубами Тимоха. — Мізки можете мені вставити? — підняв погляд на медсестру.

— З цим поки що не впораюсь, але рани обробити можу, — несподівано тепло всміхнулась дівчина, чим трохи нагадала Марину. — Ходімо! — потягнула його за руку до якогось невеличкого кабінету.

Коли у приймальне відділення вбігла мама, Тимоха мав досить презентабельний вигляд. Його подряпини було оброблено перекисом водню, а найглибшу заклеєно смужкою пластиру. Однак доброго настрою це йому не додало.

— Тимошку! Я дзвонила знайомим колегам. У Юлі серйозна загроза викидню. Вона може втратити дитину! — присіла на кушетку, взявши сина за руку, мама.

— Дідько! Що я наробив? — застогнав Тимофій. Його губи затряслись, до очей самі собою підійшли сльози.

— Не турбуйся. З нею буде все добре, — спробувала заспокоїти мама.

— А з Дениском? — поглянув на неї жалібно хлопець.

— З яким Дениском? — не зрозуміла жінка.

— З сином моїм?! — голосно скрикнув Тимофій, стиснувши кулаки.

— Тимошку! Все, що не робиться, — на краще, — погладила його по плечу мама. — Ви ще молоді. Все попереду, — спробувала обійняти.

— Ти що таке кажеш?! — різко схопився з місця Тимофій. — Це моя дитина! — колючим поглядом, майже з ненавистю, втупився в мамині очі.

— Посидь! Зараз я про все дізнаюся, — встала зі свого місця мама і кудись енергійно закрокувала.

Тимоха знову залишився наодинці зі своїми думками. Якщо їхній з Юлькою син загине, так і не народившись, то змісту далі жити так, як було до цього, вже не буде. Він порішить Морозевича! Будь-якою ціною. Не допоможуть тому ніякі охоронці чи високі паркани. Дурна це була ідея з’ясовувати стосунки! Просто ідіотська!

А як же Юлька без нього? Та вона тепер і дивитись в його сторону не захоче! Тимоха ковтнув гіркоту в роті, відкинув голову, впершись потилицею в холодну стіну. Прикрив очі. Думки настирливо бились зсередини у череп, завдаючи майже фізичного болю. Скільки минуло часу, йому було невідомо. Здавалося, вічність.

— Тимошку! — почув голос, здригнувся. Мама стояла поруч, чомусь у білому халаті, тримаючи в руках ще один. — Вдягай швиденько! — простягнула руку з халатом Тимофію.

Тимоха одним рухом скинув із себе брудну куртку, натягнув халат. Хлопець вже ледь встигав за мамою, яка крокувала попереду, залишаючи за собою легкий вітерець та ледь чутний запах свіжості.

— Що з Юлькою? — перепитав на ходу.

— Вона зараз спить, — кинула, не озираючись мама. — Привіт! — звернулась до дівчини в білому, з таким же білим ковпаком на голівці. — Сюди? — кивнула на якісь двері. Дочекалася ствердної відповіді, обережно відкрила стулку, ступила до просторого приміщення. Тимоха пройшов за нею.

Кімната була схожа на космічний корабель. На міцних підставках з коліщатками влаштувались якісь прозорі, досить великі капсули. До них тягнулись дроти і гофровані трубочки. Над кожною висів монітор з якимись цифрами та незрозумілими графіками. Мама невпевнено ступила кілька кроків вперед, пробігла поглядом по табличках, що були закріплені на пластику, наблизилась до однієї з капсул, махнула Тимофієві рукою, запрошуючи підійти.

Тимоха, обережно переступаючи ногами, підійшов ближче і вражено застиг. У пластикових «коконах», ніби живі ляльки, лежали зовсім малесенькі дітки. Хтось не рухався, заплющивши очі, інший іноді махав ручкою чи мініатюрною ніжкою, до якої було під’єднано датчики. У приміщенні було тепло. Малеча мала на собі тільки підгузки.

— Ось тут, — зупинилась перед однією з капсул мама. Вона спробувала всміхнутись, але її губи несподівано затремтіли, на очах проступили великі сльозинки.

— Що? — не зовсім розуміючи, що відбувається, пригледівся до написів Тимоха. «Хлопчик,