Читати книгу - "Ворожба, Vasyl Shyrman"

Дорога туди триває три години і назад — також три. Сумарно ми проводимо в дорозі шість годин. Тому ми вирушили по обіді і вже надвечір були в місті. Зупинилися у готелі книжкового клубу, адже наш золотий абонемент дозволяв зняти номер з усіма вигодами.

Ця подорож стала особливою датою — ми з Бестером святкуємо вже 15 років разом. Ми не могли не зрадіти можливості відзначити наш Союз. Пройшовши складний шлях і переживши не одне випробування, ми стали міцнішими. Чого лише вартують ті труднощі, які принесли війна та її наслідки! Коли бойові дії закінчилися, мої книги, як за помахом чарівної палички, стали затребуваними — завдяки покійному містеру Прісману. Він завжди говорив: “Я помітив певний потенціал, хоча й не усвідомлював комерційної вигоди. Я просто відчував, що це матиме успіх. Чуття видавця, який все своє життя працював з езотерикою, має в собі певну магію.”

Як тепер видно, містер Прісман не помилився: продаж книжок зростає, і вже готуються повторні видання, що позитивно впливає на мій дохід. Я вже не кажу про ті подарунки долі, які прийшли під ім’ям Прісман. Все це дозволило нам з Бестером втілити наші мрії та бажання в реальність. І, мабуть, цим чудесам ще не кінець.

— Чому в житті так буває, що повна чаша є лише наприкінці? — задумливо спитала Бест, стоячи на балконі та спостерігаючи захід сонця над океаном.

— Бест, що за похмурі думки у тебе в голові? Ми ще молоді, і нам належить насолодитися прекрасною старістю. Ми заслужили на це, мила. Тепер отримуй дари і радуйся!

— Вічно ти все псуєш! Ось тут захід сонця, розумні думки, а ти зі своїм занудством, фі.

— Ну, вибач, я не зрозумів усю красу моменту.

— Гаразд, прощено. Налий мені келих вина і терміново поцілуй мене!

— Вже лечу, відповідно до віку, на крилах кохання.

— Іди, мій дідусю, я зігрію твої кісточки!

— Моя старенька, моя мила Бест.

Ми чудово повечеряли у ресторані. Сказати, що там було щось незвичайне, не можу — все, що ми їмо, вже давно стало звичним. Ми перестали бути гурманами, виключивши з раціону все смажене; тепер ми більше печемо і варимо, і простота їжі з віком стає все важливішою. Спиртним ми не зловживаємо, стали інтелігентними п’яницями. П’ємо кілька келихів, а якомога довше розтягуючи задоволення. Але бувають і нестримні моменти з друзями — та це вже більше анестезія, ніж пияцтво.

Наша улюблена фраза "чим займемося?" завжди викликає тільки одну реакцію — сміх. А потім, вимикаючи світло, звучить інша фраза на видиху: "всееее..." Тіло, як по команді, впадає в хропіння до ранку. При цьому в нас змагання: хто перший засне, той не чує хропіння іншого. Бестер зазвичай у таких випадках жартує: "Хрюкайте, пукайте, хропіть, тільки не мовчіть!" Ті, хто пережив труднощі і втрати, нас зрозуміють.