Читати книгу - "Game over, Олександр Юрійович Есаулов"

- Бачиш, я спеціально це показала, щоб ти знав: без мене із Заекрання не вибратися нікому. Будеш добре служити — поверну додому, а інакше… Марш у казарму, Рикпете! На тебе чекають великі подвиги! — і Гірея зареготала, на цей раз особливо страшно та глузливо.

Страх охопив Рикпета. Невідома сила підхопила й понесла над дорогою невідомо куди. Вмить зникли й жахлива Гірея, й узлісся, куди потрапив Петрик, необачно подавши руку злій чарівниці, і стіна з моніторів, що позбавила його останньої надії на повернення додому.

РОЗДІЛ 2

У казармі синіх воїнів

Політ Рикпета тривав недовго. Було так цікаво й незвичайно, що він зовсім забув про страх. Після кількох крутих віражів, які заклав Рикпет з волі невідомої сили, він зовсім заплутався й перестав розуміти, звідки й куди летить. Нарешті він побачив високий замок із золотим осяйним дахом. Що ближче Рикпет підлітав до замку, то більше в повітрі ставало воїнів. Одні летіли до замку, інші назустріч. У їхньому русі відчувався строгий порядок. Більше він нічого не встиг роздивитися. Сила, яка його несла, різко ослабла, і Рикпет стрімко помчав униз, просто на площу перед входом до замку. Біля самої землі сила м’яко підхопила його й обережно поставила на ноги. Політ Рикпету сподобався. «І взагалі, - думав він, - може, не так уже все й погано? Може, побути синім воїном навіть цікаво? Справжній автомат! Гранати й кинджал! У кого ще була така пригода?». Щось м’яко штовхнуло Рикпета в спину. Схоже, сила, яка несла його небом, не відпускала й на землі. З цікавості Рикпет вирішив не підкоритися силі, поставив ноги разом, відмовляючись іти у вказаному напрямку. Покарання не змусило себе чекати: спочатку невідомо від кого він одержав доброго потиличника, потім стусана нижче спини, й, зрештою, щось гостро стьобнуло його по плечах. Якщо потиличник і стусан були швидше образливими, то по плечах ударило дуже боляче.

- Ой! — вигукнув Рикпет, потираючи вдарене місце. — Боляче ж!

- А ти не пручайся, глюк нещасний! — пролунав голос. — Іди, куди велено, чи ще раз одержати захотів?

- Ти хто? — запитав приголомшений Петрик. Він навіть оглянувся, але нікого не побачив.

- Я Голос, слуга Гіреї. Після пані я тут головний, від мене, як щось не так, і батогом одержати будеш. Зрозумів?

Бути синім воїном, виявляється, не так уже й приємно. Але робити було нічого. Опустивши голову, Рикпет побрів до входу в палац.

Величезні, товсті й високі розкриті навстіж ворота були зроблені з темно-синього дерева. Дверний отвір розділений на дві половини. Над однією висіла табличка «Input», над другою — «Output». Ці два англійські слова Рикпет знав. Вони означали «Вхід» і «Вихід». Потік синіх воїнів рухався в обидва боки. Він вирішив зайти до будинку під табличкою «Вихід». Просто тому, що так було ближче, але відразу одержав потиличника. Знаючи, чим це може закінчитися, Рикпет підкорився і зайшов до палацу, як усі. Усередині палац здався йому навіть більшим, ніж зовні. Неймовірної висоти стеля, а кінця коридору він так і не побачив — такий він був довгий. Коридором рухалося кілька доріжок. Крайні рухалися назустріч одна одній зі швидкістю пішохода, наступні — зі швидкістю бігуна, треті — ще швидше. Центральні стрічки мчали так швидко, що Рикпет не міг роздивитися на тих стрічках воїнів. Він обережно став на крайню стрічку, потім на другу й нарешті переступив на центральну. Від швидкості захопило дух. За кілька хвилин Рикпет відчув легке підштовхування. Цього разу він послухався, обережно перейшов зі стрічки на стрічку й опинився біля високих синіх дверей, на яких висіла табличка «ТІ 107».

- Запам’ятав, біте? Це твоя кімната. Ти маєш бути або тут, або на завданні, - мовив Голос.

- А чому «біт»? — запитав Рикпет.

- Бо наймолодший воїн зветься «бітом». Вісім бітів підкоряються байту. Тисяча двадцять чотири байти — це кіла, яка підкоряється

кілобайту. Потім ще є мета, гіга й тера. Усі вони підкоряються своїм байтам. Це величезна кількість солдатів. Стільки, скільки ніколи не переб’ють дурні гравці, які намагаються перемогти нашу володарку Гірею.

- І ці всі солдати такі, як я? З іншого боку екрана?

Після цього запитання Рикпет одержав удар батогом.

- Марш у казарму! Слухай Силу, корися їй і не став дурних запитань. Слава синього воїна — у слухняності Силі, а Сила — це і є наша володарка Гірея! Втямив чи повторити?

Це було сказано з явною погрозою. Рикпет вирішив не ризикувати й мовчки кивнув головою.

- Отож, — пробурчав Голос.

У величезному приміщенні казарми було всього з півдесятка ліжок, розставлених у далекому кутку. Поруч з ліжками стояли два столи й десяток простих табуреток. Уздовж довгої, без вікон, стіни чорніли дивні прилади. Слідом за Рикпетом до казарми зайшло не менше десятка воїнів. Один пішов до ліжок, а інші — до приладів. Воїн підходив до одного з приладів, за формою схожого на великий гриб, клав на нього руку й зникав. Його немов утягувало в цю металеву поганку. Той воїн, який не пішов до грибків, важко сів на одне з ліжок, стомлено поклав руки на коліна й уважно подивився на Рикпета.

- A-а, новенький… Ще один дурник… Як тебе звуть, біте великої Гіреї?

- Рикпет.

- Ага… А мене Кадим.

- Ти пробував звідси…

- Т-с-с, — приклав палець до губів новий знайомий, — мовчи, якщо не хочеш одержати по шиї.

Кадим підвів нового знайомого до стола, розсипав рівним шаром сіль і написав на ній кінчиком кинджала в три прийоми, щоразу розрівнюючи: «Читати вони не вміють, зайвого не говори».

- Ага, — відповів Рикпет, і на знак того, що він зрозумів дружнє попередження, кивнув головою. — Тут можна займати будь-яке ліжко? Ти давно на цьому спиш?

- Уже й не пам’ятаю скільки, — відповів Кадим.

- А багато тут таких? Ну, як ми?

- Ні, заекранщиків небагато, переважно глюки. Зате заекранщики — кращі бійці.

- Глюки - це хто?

-А ось ці… - Кадим кивнув на синіх