Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

09.08.22

Застереження

Усі імена не випадкові.

Кожен із тих, хто їх носив, свого часу впливав на історію Криму.

Присвячую моїй бабусі Світлані Тараторіній, яка переїхала до Криму 1962

року. З 2021 року вона живе на материковій Україні. Зараз їй 95 років.

Ба, ми ще повернемося додому.

Графічні роботи, використані в книжці «Дім солі», створені за мотивами

перформативної скульптурної інсталяції «Зоряний пил» Марії Куліковської

(Виставка «Дивовижні історії Криму», Мистецький Арсенал, 2019).

Марія Куліковська — мультимедійна художниця, архітекторка, перформерка-акціоністка, лекторка та кураторка. Народилася (1988) в Керчі, АР

Крим, Україна. Має активну громадянську позицію, виступає проти окупації

Криму на всіх майданчиках.

Великий південь солі. Тонший день,

в якому речі знову з іменами.

І тільки те, що побувало нами,

плодами вже не вкільчиться ніде.

Воно тепер — прозора висота,

де дім дощу і ластів’ячі крики.

І ранки схожі на зняття з хреста,

і вечори, як проводи навіки.

Над полем крові змінюється світло,

любов і лють щодня ростуть углиб.

Цю дивну землю успадкують діти.

Ми теж були як діти. Ми могли б.

Але не всім дозволено дійти.

Великий південь. Брами солі білі.

Птахи вечірні гріють животи

об тепле гíлля.

Катерина Калитко

Пролог

Сержантка похитнулася й припала на одну ногу. Талавіру знадобилася

мить, щоб зрозуміти: гомілку жінки ковтнула земля. Ґрунт перетворився на

гострі білі зуби, що зімкнулися під її коліном.

— Нас атакують! — востаннє закричала командирка, і площу накрило

вибухами.

«Шейх-Елі мало бути порожнім. Спалахи знищили все живе», — роїлося в

його голові.

Руки діяли швидше, ніж розум. Цілей було забагато. І всі здавалися

неможливими, абсурдними, занадто жахливими, щоб бути реальними. З руїн

ринули потвори, які колись були людьми. Дехто мав кілька пар рук, інші —

додаткові голови, тваринні тулуби, звірячі вишкіри та пазурі. Вони діяли швидко

й жорстоко — вгризалися в горлянки, розривали Братів голіруч і бігли далі.

Проте найдужче вражали ходячі трупи. Ці істоти ще зберегли людську подобу, але їхні тіла вкривали виразки, шкіра звисала з пальців довгими кривавими

шмарклями, очі зяяли чорною порожнечею. Сліпі, зруйновані, вони нападали так, наче це був останній наказ мозку, що поволі теж перетворювався на слиз.

Монстри кидали каміння та пляшки із запальною сумішшю. Талавір устиг

помітити, як кілька десятків неповоротких потвор звалили з ніг одного Брата.

Ліворуч упало ще двоє.

Талавір оскаженіло стріляв, але потвори не зважали на кулі. Якщо хтось і

падав, то за ним поставали інші.

На купу каміння виповзла жінка з тулубом ящірки.

Вона хижо роззявила рота й облизнулася довгим зміїним язиком. Брат М-14 наставив на неї автомат — і це була помилка. Талавір скрикнув, попереджаючи: М-14 занадто близько, якщо потвору розірве — зачепить і його.

Талавір схопив камінь і з криком кинув у потвору. Нехай підповзе ближче до

нього. Почвара лише на мить зупинила на ньому погляд, наче він був частиною

пейзажу, і розвернулася до М-14. Гвинтівка в руках М-14 задрижала. Той вагався

лише мить, а тоді зненацька наставив дуло на Талавіра.

— Ні! Що ти робиш? Це ж я! Твій брат!

М-14 випустив чергу. Талавір відчув, що падає. Побачив, як засвітилася

жінка. З-під її лап вирвалися іскри, пульсуюче черево розірвалося, град каміння

накрив усе довкола.

Він прокинувся за кілька годин. А може, минуло кілька років. Навкруги

панувала тиша. Перед очима стрибали червоні цятки, у горлі кілком стояв смак

солоного заліза. З небом коїлося щось неймовірне. Там, де мали бути зірки, розлилося рожеве марево. Воно мінилося, щоразу складаючись у нові візерунки, наче північне сяйво. Тільки тут, у Кіммерику, це було неможливо… А потім

пішов сніг. Химерний блідо-рожевий сніг. Талавір відчував, як кришталики

сідають на нього, прошивають шкіру, врізаються в кожну клітинку. Проникаючи, вони щось у ньому змінювали. Талавір збагнув, що сталося з людьми Шейх-Елі.

Талавір не відчув страху чи загрози. Він навіть спробував зловити

«сніжинку» язиком і, на свій подив, відчув гіркий смак солі. А потім — він міг

заприсягнутися — почув голоси. І знову заплющив очі.

ЧАСТИНА ПЕРША

— Гей, хабібі, ну-ну, милий, це лише кошмар. — Чиїсь пальці торкнулися

його плеча. Талавір ледве стримався, щоб їх не скинути. — Ну-ну-ну, — Руф

говорила з ним, як із дитиною. — Ти на Матері Вітрів. Це просто черговий сон.

Обличчя М-14 розтануло в мареві сну, хоча присмак солі нікуди не подівся.

Знайома вібрація механізмів, що ніколи не спали, заспокоїла. Мати Вітрів була

старим підводним човном, що тепер силою наукового генія Гавена Белокуна

парила над колись духмяними степами Кіммерику, які після Спалахів, після

катастрофи перетворилися на засолений мертвий Дешт.

Станція закректала. З низької стелі побігла цівка іржі. Вони знову

набирали висоту. Унизу почалася чергова руйнівна буря. До Спалахів вони були

пиловими, а тепер несли смерть — суєр, речовину, що змінювала і вбивала.

Крізь кругле брудне вікно до маленької кімнати просочувалося сіро-рожеве

світло, наче вони й справді були під водою. Талавір потягнувся.

— Ти справді віриш, що колись ця махина ходила по дну океана?

— Так! Я тобі вже сто тисяч разів казала. — Руф різко розвернулася і

змусила його втиснутися в бортик. Прикручене до стіни ліжко було завузьким

для двох. — Після того як наземну Матір Вітрів спалили засолені — нехай

Двобог зжере їхні гнилі душі! —