Читати книгу - "Заповіти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Саме таке розповідала нам у школі вічно застуджена й шмарклява Тітка Відала, поки ми ниділи над вишиванням серветок, картин і накидок для ослінчиків (найулюбленішими мотивами були квіти у вазі та фрукти у мисці). Однак Тітка Есті, наша улюблена вчителька, казала, що Тітка Відала передає куті меду і нічого лякати нас до божевілля, бо ж це може погано вплинути на наше щастя у майбутньому шлюбі.
— Дівчатка, не всі чоловіки такі, — заспокоювала вона нас. — Кращі з них мають сильний характер. Дехто вміє триматися гідно. А як повиходите заміж, побачите — усе це зовсім інакше, і буде зовсім не страшно.
Не те щоб вона щось про це знала, бо ж Тітки заміж не виходили, їм не дозволяли. Саме тому в них були книжки і письмо.
— Коли прийде час, ми з вашими батьками мудро обиратимемо вам чоловіків, — говорила Тітка Есті. — Тож не бійтеся. Вчіться і довіряйте старшим, вони зроблять усе якнайкраще, і все відбуватиметься як слід. Я молитимуся за це.
Та, попри ямочки й приязну усмішку Тітки Есті, ми радше схилялися до версії Тітки Відали. Мені снилися кошмари: скло теплиці розбивалося на друзки, далі було роздирання, шматування, топтання копитами, і по землі розліталося шмаття — те, що доти було мною, — рожеве, біле й сливове. Мене жахала сама думка про дорослішання — про те, щоби бути достатньо дорослою для шлюбу. У мудрий вибір Тіток не вірилося: я боялася, що зрештою мене віддадуть за охопленого хіттю покидька.
Рожеві, білі й сливові сукні були обов’язкові для нас, особливих дівчат. Звичайні дівчата з Еконородин носили повсякчас однаковий одяг у гидкі кольорові смужки та сірі накидки, як у їхніх матерів. Вони навіть не вчилися вишивати хрестиком чи плести гачком — хіба що шити, робити квітки з паперу і всяке таке. Вони не були призначені для шлюбу з кращими чоловіками, Синами Якова та іншими Командорами чи їхніми синами — не те, що ми. Хоча деякі з них могли цього досягти, як дійдуть віку, якщо виявляться досить гарненькими.
Про це ніхто не говорив. Ми не мали вихвалятися своєю привабливістю, це було нескромно, так само як і помічати красу інших. Хоча ми, дівчата, знали правду: краще бути вродливою, ніж потворною. Навіть Тітки приділяли гарненьким більше уваги. Але якщо ти вже обрана, це не так уже й важливо.
Я не була зизоока, як Гульда, не супилася вічно, як Шунаміт, і брови мала не ледь помітні, як у Беки, але була незавершена. Обличчя моє було схоже на печиво з очима-родзинками й зубами з гарбузового насіння, яке готувала для мене Зілла, моя улюблена Марфа. Утім, хай і не надто вродлива, я була дуже-дуже обрана. Не лише для того, щоб стати дружиною Командора — насамперед я була обрана Табітою, моєю матір’ю.
Ось що Табіта часто мені розповідала:
— Я пішла прогулятися до лісу й надибала зачарований замок. У ньому було замкнено багато дівчаток, у них не було матерів, і злі відьми наклали на них свої чари. Я мала чарівну каблучку, яка відчинила двері замку, але врятувати могла лише одну дівчинку. Тож я роздивилася всіх гарненько, а тоді з усього натовпу обрала тебе.
— А що було з іншими? — питала тоді я. — З іншими дівчатками?
— Їх урятували інші матері, — відповідала вона.
— Вони теж мали чарівні каблучки?
— Авжеж, люба моя. Щоб стати матір’ю, обов’язково мусиш мати чарівну каблучку.
— А де та каблучка? — запитувала я. — Де вона зараз?
— Тут, у мене, — відповідала Табіта, показуючи на середній палець на лівій руці, який вона називала «сердечним». — Та моя каблучка могла виконати лише одне бажання, і я використала його на тебе. Тож зараз це звичайна, буденна материнська прикраса.
Тут мені дозволялося приміряти каблучку — золоту, з трьома діамантами: великим і двома маленькими обабіч. З вигляду було схоже, що вона й справді могла колись бути чарівною.
— То ти підняла мене і понесла? — запитувала я. — Геть із лісу?
Я знала цю історію напам’ять, але мені подобалося знову й знову слухати її.
— Ні, люба моя, ти тоді вже була надто велика. Якби я тебе понесла, то почала б кашляти, і відьми нас почули б. — Я знала, що все так і було, бо вона й справді часто кашляла. — Тож я взяла тебе за руку, ми тихенько вийшли із замку, так, щоб відьми не чули. Обидві шепотіли: «Тсс, тсс…» — Тут вона підносила пальця до вуст, і я повторювала за нею, з насолодою промовляючи те «Тсс, тсс…». — А тоді ми дуже швидко побігли через ліс, подалі від злих відьом, бо одна з них таки помітила, як ми виходимо. Ми бігли, бігли, потім сховалися у дуплі дерева. Це було дуже небезпечно!
Я справді невиразно пригадувала, як бігла через ліс і хтось тримав мене за руку. Чи ховалася я в дуплі? Здавалося, що десь таки ховалася. То, може, все це й було правдою.
— А тоді що сталося?
— А тоді я привела тебе до цього чудового будинку. Хіба ж ти тут не щаслива? Ми тебе так плекаємо, всі ми! Правда ж, нам обом пощастило, що я тоді обрала тебе?
Я пригорталася до неї, притулялася головою до її худого тіла, відчуваючи горбочки ребер. Вона обіймала мене, я притискалася вухом до її грудей і чула, як калатає всередині серце — здавалося, воно билося все швидше, наче вона із хвилюванням чекала на мою відповідь. Я знала, що відповідь ця має владу — я могла зробити так, щоб вона усміхнулася або ж ні.
Що я могла сказати, окрім «так» і «так»? Так, я була щаслива. Так, мені поталанило. І це була щира правда.
3
Скільки мені тоді було? Років шість або сім. Мені нізвідки це знати, бо я не пам’ятаю себе доти.
Я дуже любила Табіту. Вона була гарна, хоч і дуже худа, і годинами бавилася зі мною. У нас був ляльковий будиночок,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заповіти», після закриття браузера.