Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— У тебе завжди є відмовка.

— Колись вам це подобалося... Володарко.

Риска її прозорих губ скривилася.

— У цьому місці титули звучать як знущання.

— Відгомін давніх манер, — чоловік уклонився вдруге.

— Прошу вибачити.

— Вибачаю вперше і востаннє. Краще послуговуйся будь-яким іменем... Ґааде.

Він уклонився втретє.

— Як волієш, Ґадро. Чим зобов'язаний такому раптовому візиту? Відверто кажучи, я вирішив, що ти забула про моє існування.

— Я не забуваю нікого і нічого, — процідила Ґадра. — Я прибула з поваги до тебе. Прибула сповістити, що твій час збіг.

Багряні очі блиснули.

— Ти кажеш про війну.

— Я кажу про здобуття нового світу.

Тепер її голос нагадував скреготіння тупого леза по вкритому памороззю склу.

— Отже, чутки не брехали... Ти хочеш загарбати інший бік.

— А ти зробиш це разом зі мною.

Він вагався лише мить.

— Гаразд. Але перед тим прошу вислухати. Я майже закінчив...

— Байдуже, — обірвала Ґадра. — Байдуже, що ти закінчив. Не витрачай сил на ці забавки. Забагато часу змарновано, Ґааде. Неприпустимо багато.

Пасма її волосся-темряви стали дибки, обернулися чорними лезами.

— Поки ти впродовж століть сидів у теплому міражі, мудруючи над пустоплідними вигадками, мої піддані страждали в чужому світі. Дрібнішали, вичихали, марніли. Розсіяні й самотні, вони тікали і ховалися, никалися по норах та печерах... Розпорошені по всіх усюдах, вони втратили коріння — і забули батьківщину.

Леза закрутилися навколо її голови розмитим чорним німбом.

— Їхні нащадки втратили навіть власні імена! Дуенде. Абатва. Обаке. Туурнгаіт. Джини. Туата Де Дананн. Мерзенні прізвиська, що краять слух! Чужина перемолола всіх.

— Не всіх. Дехто став правителем.

— Коли це було, Ґааде? Отямся. Майже всіх знищили. А на кого виродилася решта? На домашніх потворок. На лякливих покручів. На казочки, якими лякають тамтешніх дітей, — скреготіла Ґадра. — Який сором! Мої піддані, могутні і горді... Перетворилися на жалюгідних нікчем.

— Трагедія змінила всіх, хто вижив...

— Ні, чаклуне! їх змінили люди!

Ґаад промовчав.

— Мені огидно. Мені люто. Мені боляче, — шипіла Ґадра без жодного відтінку емоції. — Це сталося з моєї провини. Нещасні шукали кращого місця для життя — а я, їхня правителька, не могла дати нічого, крім втечі до чужого світу. Один за одним вони йшли на той бік, втомлені очікуванням, неспроможні більше скніти тут. Я вважала, що це тимчасово, що діти їхні повернуться, коли ми все виправимо... Але тут уже нічого не виправити.

— Ґадро, ми...

— Годі!

Тон її крижаного голосу не змінився, а чорні леза волосся перетворилися на гіллясті роги.

— Всі інші визнали поразку. Ґорана, Ґарог, Ґумара, Ґорс... Усе Коло відмовилося. Настала твоя черга, пустельнику. Ви, великі чародії і розумники, тисячами років годували мене брехливими медовими обіцянками.

— Дозволь мені закінчити, Ґадро. Поглянь!

Він указав на дуб, єдине живе дерево, що завмерло на видноколі біля руїн, немов утомлений блукач посеред пустелі.

— Придивися до цього дива! Перед тобою — наш шанс. Справжній шанс на відродження. Я...

— Де я маю вгледіти диво? У дереві? — перебила Ґадра. — Чи ти знущаєшся з мене, Ґааде? Що нам із того нещасного дерева? Воно змусить світило прокинутися і рушити небосхилом? Воно зцілить землю, оживить воду, відродить вітер? Чи воно поверне час у минуле?

Ґаад спохмурнів.

— Мені байдуже до твоїх вигадок. Ти двічі зазнав невдачі, хоча перед кожною розпатякував про шанси на відродження. Я не мала слухати тебе... Я не мала слухати жодного з вас, солодкоголосих брехунів! Ви нічого не зцілили, — темрява потекла з її очниць. — Ми могли перейти на інший бік одразу після трагедії. Тоді, на світанку епох, коли вони бігали в шкурах і молилися димові, ми могли стати їхніми богами назавжди! Але я дозволила відмовити себе. Повірила у можливість порятунку.

— Ця можливість досі існує.

— Неприпустима наївність з мого боку, — Ґадра проігнорувала його зауваження. — А тим часом ті жадібні невігласи приходили сюди, один за одним... І ми напували їх силою.

— Та забирали їхню силу навзаєм.

— І що з неї? Вона напувала нас, а цей світ однаково розсиплеться на пил. Тим часом вони навчилися літати і вбивати на відстані без жодних чарів! Жоден із вашого Кола не міг цього передбачити.

Її волосся перетворилося на кубло змій, що кидалися навсібіч, ніби намагалися вкусити невидимих ворогів.

— Я більше не маю права зволікати, Ґааде. Поки розділені люди погрузли у нескінченних чварах, ми візьмемо той світ. Допоки ми ще сильні. Допоки можемо перемогти. Допоки наші піддані не вимерли остаточно, — змії тремтіли і перепліталися. — Ми здобудемо нову домівку.

— Я згоден, Ґадро. Але хіба ти не казала, що наш рід вироджується? Ти не припускала, що все відбувається через те, що ми занадто чужі у тому світі? І сама його природа змінює нас...

— Там. Буде. Краще, — відрубала Ґадра. — Не намагайся посіяти у мені смуту, Ґааде, я більше не слухаю тебе.

Вона повільно прокрутила головою навколо тулуба, як сова.

— Цьому світові давно варто померти, — вирекла Ґадра.

— Ми просто не сміли поглянути правді у вічі.

— Якби ти дозволила мені закінчити, — вперше за цю бесіду Ґаад видав нотку роздратування.

— Я багато чого тобі дозволяла. Занадто багато. Саме з твоєї вини один із тих хробаків вільно стрибав сюди, поневолюючи моїх підданих в обох світах, — її голова роздулася вдвічі. — Кривава печатка! Вони навчилися від нас: ритуали, замовляння, чари...

— Справедливий обмін.

— Ти подарував йому право входу! Навіщо?

— Маленька примха.

— Невже він також потрібен для завершення твого великого задуму?