Читати книгу - "Пиріг, Olha Alder"

— Що це? Ти брязнув гаманцем, купуючи мені яблука? — Він зробив миле обличчя. — Дай обійму. — Широко розкривши руки, Йонбом потягнувся до нього.

— Фу! Фу! Ти заразний! — Тут же відсторонився До-рак.

— Я вдягну масочку? — Прикусивши нижню губу і мило кліпаючи очима, пообіцяв він. — Ну, будь ласка! — Застогнав він. — Прошу-прошу-прошу. — Вже благав.

— Як же ти мені дорогий. — Зітхнув До-рак. — Та й там усі будуть у масках.

— Ось бачиш. Я тобі дорогий, ти до мене не байдужий. — Він заплескав у долоні, проігнорувавши другу частину. — А взагалі, ти мені ще винен. — Його голос став грубим, з ледь помітною ноткою капризу. — Хто не взяв у Сон Хуна інтерв'ю? Що я маю написати з того шматочка? "Син знаменитості не підтвердив свою причетність до справи про вбивство і підкуп судді." Та хто взагалі підтвердить таке в ЗМІ?

— Не знаю. Я не журналіст. Я просто ставив питання. — До-рак розвів руками.

— Я знаю, ти старався, але... Раз старання не увінчалися успіхом, тоді йдемо на вечірку. Вдягнеш костюм Попелюшки?

— Ні! — Завив До-рак.

Костюм Попелюшки був визначено виключений, але Йонбом все-таки замовив мишачі вуха і змусив До-рака їх вдягти.

Простий чорний наряд з плащем точно не поєднувався з надзвичайно милими і пухнастими сірими вушками, що стирчали з волосся.

— Знімай плащ, вдягай хвіст. — Наказав Йонбом.

— Нізащо.

Мабуть, це було єдине, чого До-рак зміг домогтися. Але, уважно оглянувши себе в дзеркалі, все ж вирішив залишити плащ удома.

— Хвіст? — Йонбом тримав у руках довгий тонкий гумовий хвіст, який потрібно було закріпити на поясі штанів.

— Ні.

Помахуючи хвостом, До-рак йшов по багато оздобленому двору до ґанку старого маєтку.

Він підняв ногу і спробував дотягнутися до хвоста, що заважав йому йти.

— Не можна. — Засичав на нього Чеширський кіт у капелюсі й переливчастому плащі.

Йонбом — король перевтілень, часто працюючий під прикриттям, щоб зібрати всі найбрудніші плітки про багатих і знаменитих.

Ця дивовижна парочка з миші й кота прибула на вечірку.

— Покажіть ваші запрошення. — Пролунало механічно з-за дверей.

До-рак поліз рукою у свій рюкзак і дістав червоне яблуко. Зелене, з ім'ям Мартін, було в руках Йонбома.

— Проходьте. — Двері зі скрипом відчинилися, і тепло хлинуло на них, наче з розбитого флакона духів.

— Здається, ми далеко не перші гості. — Радісно сказав Йонбом, заходячи першим, відсуваючи золоту мішуру, що закривала вхід, немов залишену ще з минулого Різдва.

До-рак здивувався, що старі двері ще примудрялися бути звукоізоляційними.

Цей факт також змусив його засумніватися у доцільності прийти на цю вечірку.

Всередині було багато вже п’яних людей. Справжнє море алкоголю, налитого в керамічні чарки у формі маленьких гарбузів. Скрізь літала штучна і навіть натуральна павутина, напевно зібрана з закутків цього дому.

Як тільки вони переступили поріг вітальні, на плече До-рака впало щось. Він скрикнув. І зустрівся очима з величезним огидним павуком, вкритим чимось зеленим і слизьким.

— Ааа! — Він затрясся і почав хаотично рухатися, намагаючись скинути його з себе.

— Гелловін! Гелловін! — Деякі люди, які спостерігали за новими гостями, почали сміятися і скандувати назву свята, швидко вливаючи соджу.

— Ха-ха! — Засміявся Йонбом, — чого такий боязкий? Це всього лиш гумовий павучок, мишко.

— Чорт... — До-рак дозволив Йонбому зняти зі свого плеча огидний жарт, сам при цьому кривлячи губи й оглядаючи приміщення.

Святкова атмосфера була повсюди. Люди пили, танцювали під гучну музику, накидали в рот канапе. Жодних ознак наркотиків, наркоторгівлі чи інших дурниць, що згадувалися в кримінальному кодексі.

— Спробуймо це! — Вигукнув Йонбом із захопленням. Він показував пальцем на довгого жирного чорного черв'яка, який вібрував на тарілці серед собі подібних через те, що тарілка стояла на величезній колонці.

— Ні... — Простогнав До-рак.

— Ну давай! Відкривай рот! — Він схопив черв’яка руками. Усмішка зникла з його обличчя. — Що за! — Йонбом здригнувся і відскочив якомога далі від тарілки й черв'яка, що впав на підлогу.

До-рак опустив очі та побачив, як черв'як поповз до нього.

Він відскочив.

— Що за...!

Вони перезирнулися:

— Черв'як живий?!

Схопившись за руки, вони почали відступати.

— Це тактика, це не втеча. — Намагався переконати себе Йонбом, але в нього виходило погано.

— Де, чорт забирай, Сон Хун?! — Прокричав йому на вухо До-рак.

— Я його не бачив!

Спина До-рака вперлася у щось м’яке й тепле. Він обережно озирнувся. Його серце впало. З горла вирвався наляканий крик.

Позаду нього стояв гігантський клоун з накладним товстим пузом, в яке й уперлася спина До-рака.

Обличчя клоуна було викривлене надмірною божевільною усмішкою. І він заступав вихід із дому.

— Він був тут, коли ми заходили? — В’яло пробурмотів До-рак.

— Я не помітив. — Ледь чутно відповів Йонбом.

— А слона ми й не помітили...

— Так...

Вони спробували протиснутися на вихід, але клоун не зрушив ані на міліметр.

— Ми хочемо вийти. — Різко звернувся до клоуна Йонбом.

— Покажіть ваші запрошення. — Механічно повторив робот.

— Чорт... — До-рак зняв рюкзак зі своєї спини й знову дістав своє яблуко.

Після того як Йонбом показав своє, механічні очі робота заплющилися і за короткий час знову розплющилися:

— Ви не можете покинути дім до кінця гри.

— Гри? Якої ще гри? Поки ми не оборемося від страху?

— Або не зробимо ще щось подібне, але вже трохи ароматніше. — Стиснув губи Йонбом.

— Гра. Ще. Не. Почалася. — Здавалося, робот не був запрограмований говорити такі речі, але дуже старався, підкоряючись комусь.

— Чому він теплий, якщо механічний? — Прошепотів До-рак.