Читати книгу - "Темні стежки , Юлій Череп"

За кілька днів до поїздки квартира Андрія перетворилася на імпровізований штаб: стоси паперів, карти, об'єктиви для камер, ноутбуки — усе це займало значну частину вільного простору. Готувалися також рюкзаки зі спорядженням, змінним одягом та запасом сухого провіанту на випадок непередбачених обставин. Андрій і його команда збиралися у нову експедицію в маловідоме містечко, сховане в лісах центральної України. Це містечко викликало в нього змішані почуття — одночасно інтригу і прихований страх. Його вміння відчувати, коли щось може піти не так, цього разу мовчало, залишаючи простір для хвилювання.

— Андрію, ти переглянув нову легенду про замок? — пролунав голос Оксани з іншого кінця кімнати. 

Вона сиділа на дивані з ноутбуком на колінах, продовжуючи читати все, що могла знайти про Лісовий Двір. Останні кілька тижнів вона вивчала історію містечка, переглядала старі архіви, в яких хоч якось згадувалося це місце або щось із ним пов'язане. Найбільше її цікавили таємничі зникнення минулих років і дивні події в замку Лісовських.

— Ще ні, — відповів Андрій, відкинувши планшет на стіл. — Але замок не найголовніше. Людей завжди більше цікавлять моторошні легенди, ніж суха історія.

— Так, але ми маємо знати, з чим стикаємося, — зауважила вона, зітхнувши. — Здається, замок Лісовських — це не просто архітектурна пам'ятка.

Андрій підійшов до неї і став позаду. Схилився до екрану і примружив очі щоб роздивитися бодай щось у відблисках сонця. 

— Ось, дивись. У мережі трапляються відео з незначними згадками про це місце, але всі зняті без смаку. Ми ж можемо зробити щось справді круте. 

У цей момент до кімнати зайшов Сергій. Зросту навіть вищого за Андрія, з кремезною статурою. Він, на диво, справляв враження стриманої та зосередженої людини.  

— Ну що, у вас все готово? — запитав він з легким усміхом і провів широченною долонею по густій чорній щетині підборіддя. — Я зв'язався з власницею колишнього готелю, де ми збираємося зупинитися. Мені здалося, що вона давно чекала на мій дзвінок.

— Це нормально, — Андрій кивнув головою. — Готель, напевно, не страждає від черги туристів.

— А ще я пройшовся по форумах та групах у соцмережах. — Сергій скинув куртку з численими кишенями на стілець. — Мешканці сусідніх сіл і містечок дуже дивно реагують на згадку про Лісовий Двір. Я питав їх про замок і події минулих років, але ніхто нічого не хоче говорити. Схоже, вони відчувають ледь не страх, коли згадується це місце.

Марина підняла голову від планшета і подивилася на нього. Сергій, упіймавши на собі жвавий погляд подруги, знітився. Суворі риси обличчя не здатні були приховати справжніх емоцій, які викликали в нього ці небесно-блакитні очі.

— Це лише додає атмосферності! Подумаєш, замок із легендами й місцевими страхами. Нашій аудиторії це точно сподобається. Чим моторошніше, тим краще.

— Тільки благаю вас, не забуваймо цього разу про безпеку! — вигукнув Сергій, глянувши на Андрія. — Якщо люди там справді чогось бояться, це може бути небезпідставно.

— Якщо ми не ризикуємо — не маємо справжнього контенту, — відповів Андрій, дивлячись на друга дещо зверхньо. Сергій мабуть навіть потилицею б відчув погляд спрямований прямісінько на нього.

— Я замовив кілька нових ліхтарів і ящик батарейок. Схоже, там можуть бути перебої з електрикою, — Сергій досить спокійно витримав сверління темних очей друга.

— Світло — це добре, — Марина відклала планшет. — Я щойно прочитала кілька історій про ритуали, які відбувалися в замку. Деякі джерела вказують, що Лісовські не просто цікавилися окультними науками, а проводили обряди, які могли викликати потойбічні сили.

— Ого, окультні ритуали? Звучить цікаво! — вигукнула Оксана, очікуючи, що це тільки підігріє інтерес команди.

— Це цікаво, але не забувайте, що ми маємо бути обережними. Замок... він може приховувати більше, ніж просто старе каміння, — Сергій серйозно подивився на Оксану.

— Ти завжди такий обережний, — усміхнулася вона. — Не хвилюйся, все буде добре. Ми просто знімемо кілька відео, трохи дослідимо місцевість і повернемося додому з крутими відосами.

— А звідки ми взагалі дізналися про цей Лісовий Двір? — несподівано запитав Сергій.

Марина підвелася з крісла і потягнулася, як кішка. Вона чимось і нагадувала кішку. Струнка, з витонченими рисами обличчя, густим чорним волоссям, яке спадало нижче плечей, Марина дійсно мала схожість з пантерою чи пумою.

— Мені в рекомендаціях на YouTube прилетіло відео, в якому закадровий голос розповідав усілякі страшилки про Лісовий Двір, — прикриваючи долонею рота, аби приховати позіхання, сказала вона. — Я показала його Андрію, але потім відео зникло. Скільки не шукала — як наче й не було.

— А оце вже цікаво, — задумливо потер високого лоба Сергій.

— Звісно цікаво! — Андрій підбадьорюючі поплескав друга по плечу і підійшов до Оксани. — А ти все вишукуєш подробиці? Копаєшся в минулому? — посміхнувся він і не відходив доки не дочекався посмішки у відповідь. Це було не складно, адже Оксана мала досить легкий характер і її витончене обличчя з м’якими рисами, майже ніколи не похмурніло. 

— Ти ж знаєш, я люблю зібрати по максимуму інфи, аби знати потім, на що нам насправді варто витрачати час в експедиції.

— Знаю, знаю, — підняв руки догори Андрій, — Але ти й так вже багато чого знайшла, пропоную трохи перепочити. Тому запрошую всіх у клуб. Треба ж якось відволікатися.

Дівчатам ідея сподобалася, а Сергій ентузіазму друзів не поділяв. 

—  Ну от. Як завжди. Ви всю дорогу будете дрихнути, а я після клубу — за кермо.

— Ну хочеш я тебе підмінятиму дорогою, — Марина підійшла до Сергія і стала навшпиньки, аби зазирнути у вічі. 

Метод був безвідмовний, тому Андрій з Оксаною почали збиратися ще до того, як Сергій щось пробурмотів на знак згоди.

— Я тебе обожнюю! — Марині ледь не довелося підстрибувати аби поцілувати Сергія в щоку.