Читати книгу - "Надруковано в Бейруті"

Єдиним, хто поспівчував Фарідові, був Селім Хайят, бо Фарід нагадав йому про дружину. Власне, будь-який твір нагадав би йому про неї. Вона писала вірші в гірському санаторії, борючись із хворобою. Своє видавництво Селім заснував на її честь, аби видавати її поетичні збірки та твори її друзів, і тепер постійно був там уже заради того, щоб відчувати її дух. Він подарував Фарідові її останню книгу «Спомини серця», укладену з аркушів із її шухляди.

Спускаючись сходами, Абу Шаар навмання відкрив сторінку і прочитав:

Бейрут, рожево-трояндове місто,

Де звільняються думки й каравани,

Остання твердиня Сходу,

Де для Сина людського приготована одіж зі світла.

Неначе потужна хвиля вдарила його в груди. Він злякався, що ця покійна вишукана поетеса перевершить його! Фарід закрив книжку і пішов шукати урну для сміття, щоб позбутися збірки.

Уже коли сонце сідало між мінаретами великої блакитної мечеті, його похід закінчився в «Друкарні братів Карамів, з 1908 р.». Він простував угору вузьким шляхом, а тоді зайшов в оазу бузкового гаю і неначе опинився геть поза містом. Хлопець побачив двох кицьок, що грались у дворі, і відчув запах друкарської фарби. Його зустрів чоловік зі шрамом від глибокої зашитої рани на щоці, — Абдалла, або ж Дудуль, останній спадкоємець друкарні. Він вислухав хлопця, уважно його роздивляючись.

Коли Фарід сказав, що хотів би видати книгу, позаду нього, з кутка кімнати, ламаною арабською пролунало у відповідь:

— Що в тій книзі?

Коли він заходив, то не помітив, що там була жінка. Вона сиділа в шкіряному кріслі й читала роман «Убити пересмішника» французькою мовою.

— У ній — сама суть мого єства!

Сказане Абу Шааром Абдалла переклав французькою для дружини, яка вимогливо простягла праву руку до рукопису так, наче ця сама «суть» стане очевидною, якщо просто погортати сторінки.

— Ми шукаємо коректора з хорошим знанням арабської мови…

Така пропозиція хазяїна друкарні спантеличила хлопця. Він відчув, як погляд жінки вп’явся йому в спину, і попросив час на роздуми. Абдалла ж висловив сподівання, що роздуми будуть недовгими.

* * *

Фарід повернувся на початку наступного тижня, несучи з собою зошит. Кицьки гралися там же, але чоловік сидів в офісі сам — жінки ніде не було. Фарід побачив маленьку ікону Богородиці — Заступниці моряків, приклеєну на новий величезний цифровий друкарський верстат. Йому показали стіл коректора, що стояв посеред просторої зали, до краю забитої верстатами, столами й працівниками. Фаріду подумалося, що він ніколи не звикне до запаху друкарської фарби. Але врешті таки звик.

2

Звик він і до похмурого обличчя чоловіка на чорно-білій світлині, що висіла в позолоченій рамці на центральній кам’яній колоні. Фуад Карам, патріарх, засновник друкарні.

Фуаду було вже за тридцять, коли влітку 1914 року звідусіль почали приходити звістки про війну. Тоді він домовився зі старшим братом, що один із них виїде з Бейрута, щоб у лиху годину вони не перебували вдвох у тому самому місці. Той один поїде й завершить таким чином мандрівку свого батька, що колись зупинився в Лівані по дорозі з Алеппо до країни Нілу. Тут, у Лівані, він закохався в їхню матір, доньку свого дядька, який гостив його в себе, й осів у Бейруті, задовольнившись цим.

Здавшись на ласку долі, брати вийшли на ринок Айяс: якщо в них попросить милостиню жебрак, то рішення прийме старший брат; якщо ж вони зустрінуть продавця газет, їхню подальшу долю визначить Фуад. Коли вони наблизилися до фонтана, до них кинувся обшарпаний хлопець із занепокоєним поглядом. Їм здалося, що це жебрак, але він підсунув під піджак Фуада примірник газети «Терези», забороненої губернатором Бейрута Бакіром Самі-пашею, і щез у провулку, не попросивши плати. Щойно вони прочитали заголовок «Французький протекторат і приєднання Бейрута до Гірського Лівану», то наввипередки почали намагатися порвати й викинути її, весь час озираючись зі страху, що десь поблизу чатує донощик. Брати вирішили вважати хлопця продавцем газет, тож Фуад став переможцем у цьому жеребкуванні. Він не встиг до кінця сформувати думку, затнувся на мить, а тоді раптом почув себе ніби збоку:

— Я залишаюся в Бейруті!

Віддавши Фуадові ключі від свого будинку, старший брат попрощався з ним і вирушив на борту італійського пароплава «Сиракузи» до Александрії разом із дружиною. Вона без упину плакала через розлуку з родиною і продовжувала махати білою хустинкою всім родичам, які прийшли їх провести, навіть коли ті вже пішли додому, а місто зникло за небокраєм.

Ну а війна не забарилась: у день, коли моряки німецького фрегата «Гебен» отримали звістку про загальну мобілізацію в їхній країні, вони на радощах підняли адмірала Сушона на прізвисько Морський Лис на плечі й носили по палубі, вшановуючи його і залишаючи великі масні плями на його чистій білій формі. Вони вирушили до Стамбула, переможно співаючи гімни, брали участь в обстрілі Севастополя, кепкуючи з говірки, якою їхні союзники, турецькі офіцери, обмінювалися наказами над палубою крейсера. Османська імперія також оголосила мобілізацію, зібрала в різних куточках держави три мільйони добровольців, з яких близько трьохсот тисяч загинуть у боях, а ще півмільйона будуть приречені на хвороби, погане харчування, нестачу спорядження та неякісний одяг. Британці перекрили море, і Бейрутом поповзли чутки. Його мешканці-мароніти взяли з собою все легке й цінне і на гарбах, запряжених кіньми, повернулися до своїх гірських селищ. Багато мусульман понабивались у вагони потягів, прагнучи доїхати до Дамаска, а друзи[2] шукали прихистку у своїх родичів поза Ліваном, у Хаурані. В горах видобували кам’яне вугілля, а також вирубали тутові дерева, щоб полегшити хід потягів. Простому люду було непереливки, а турецькі офіцери пили шампанське в будинках багатіїв, грали у бридж в оточенні вродливих жінок та скрипалів.

Фуад Карам, який на той час усе ще представлявся як Фуад Каррум, завжди думав, що його старшому братові пощастило більше. Він проводив ночі в тривозі за запаси харчів у домі, дивлячись на свою сонну дружину, і його не полишала настирлива думка покинути все і поїхати таємно до Хайфи, потім до Аріша, а звідти — до Каїра, назустріч новому життю замість того, яке стало таким тяжким у Бейруті. Але він проганяв це марення, адже поряд його вагітна дружина, і він не може її покинути. Він уставав і йшов до вікна, аби в тисячний раз перерахувати свої заощадження, і не лягав спати, доки монах із молодої братії