Читати книгу - "Квітка Цісик, Ігор Коляда"

щаслива, що могла повернутися. Я була страшенно зворушена і всюди плакала, бо то є місто, де був мій тато, моя мама, моя бабця. Я тільки очима пам’ятаю ті місця. Дуже багато маю родини в Україні. Але є моя тітка Віра, що мешкає у Львові, є ще такі Цісики, які мешкають в Коломиї. То велика родина була. Всім моїм посилаю привіт і любов свою».[3]

Кирило Стеценко так пригадує про свої враження від цієї зустрічі:

«Улітку 1990-го приїхав до тітки в Нью-Йорк. Серед багатьох мрій і планів було познайомитися зі Стінґом і Квіткою Цісик. Дістав її телефон, але протягом місяця спрацьовував автовідповідач. На нього я наговорював, хто я такий і чому хочу зустрітися. Пояснював, що я онук Кирила Стеценка — його музику в Америці краще знають, ніж тут, її там ви­конували в кожній українській церкві. І от на початку 1991-го отримав дзвінок від Квітки. Сказала, що готова зі мною зустрітися. Виявилось, що у неї саме народився син, і вона доти не могла приділити мені увагу. Ми розмовляли в студії її чоловіка, Еда Раковича... Спілкувалися з ним англійською — хоч він і походив із родини польських євреїв, проте ані польської, ані української не розумів... Коли я попросив приватно переписати собі альбом Цісик, в повітрі запала неприємна мовчанка. Це був наче натяк, що так робити не можна. В Америці вартість однієї касети становить півпроцента середньої місячної зарплати, і виглядає дивно, що ти не можеш її купити... Квітка мала на руках місячне немовля, а вже приїхала на студію, готова працювати. Розмовляли в окремій кімнаті й малий періодично влаштовував нам музичні паузи своїм плачем. Про Україну Квітка говорила ухильно — лише що хоче приїхати. Зрозуміло, що тоді молода мама не могла все полишити й летіти за океан. 1994-го року Борис Шарварко (гендиректор і художній керівник Всеукраїнського державного центру фестивалів і концертних програм) дуже просив привезти її на концерт у палаці «Україна» до Дня Незалежності. Та тоді вона вже лікувалася».[4]

Вокаліст і клавішник гурту «Фата Моргана» Олексій Керкеша має власні спогади про той період у житті співачки: «Квітка запросила нас до себе додому на паті. Це був 1992-й рік, ми тільки-но переїхали до Америки. З Тарасом Петриненком більше не грали, залишили йому стару назву гурту «Гроно». Цісик зателефонувала і сказала, що їй дуже сподобався наш перший альбом на вірші Шевченка. Її знайома поетеса написала декілька англомовних текстів, я створив музику. Планували стати її постійними акомпаніаторами на концертах. Особливо в нашій музиці Квітку зачепила флейта. Просила, щоб вона й далі домінувала. Тоді приїзд музикантів з України був подією для діаспори. Ми прийшли до Квітки додому... Нам було ніяково — англійської ж до пуття не знали. Весь прийом провели на кухні з мамою Квітки, пані Іванкою. Дуже привітна жінка. Розпитувала, хто ми, звідки, як там Україна. А що ми могли розповісти? Виїхали ж, коли були купони й порожні полиці. Пізніше з Квіткою провели декілька пробних репетицій, і на цьому співпраця заглухла. Вона все менше проявляла до неї інтерес. Про хворобу ніхто прямо не говорив, але всі здогадувалися. Квітка могла зникнути на якийсь час, потім з’явитися з короткою зачіскою і знову щезнути на місяць».[5]

Однак мрія про повернення на Батьківщину прекрасної співачки, яка могла би стати окрасою будь-якої сцени, все-таки здійснилася! Голос Квітки Цісик повернувся на Батьківщину піснями у неповторному виконанні, яке западає в душу, бо з жодним іншим переплутати його неможливо. Унікальне колоратурне сопрано зазвучало у піснях «Два кольори», «Я піду в далекі гори», «Чорнобривці».

Напевне вперше платівки із піснями Квітки Цісик в Україну привіз австралієць українського походження, бандурист та композитор Віктор Мішалов: «1984 року, на літні канікули їздив додому, а також у краї, які бажав відвідати. Тоді й почув перший диск Квітки Цісик. Був тим співом приголомшений. Це була зовсім інша стилістика виконання пісні, ніж чув досі, зовсім інше аранжування. Вражала дивовижна інтелігентність співу і якийсь магнетизм, який притягував до себе»[6]. Ризикуючи, що його можуть виключити з консерваторії і виселити з України, він вирішив привезти той голос в Україну. Уже навчений гірким досвідом ретельних перевірок прикордонників на митниці (там перевіряли все, що люди везли з-за кордону), Віктор обрав ризикований, але перевірений варіант — перетнути кордон у Бресті, де перевірка багажу, як він пересвідчився, була не надто ретельною. Отак і вдалося перевезти записи пісень Квітки Цісик. У помешканні свого товариша він розпочав їхнє тиражування. Записи розліталися по країні миттєво, і стримати цей процес вже ніхто не міг.

Влучно підмітив Олександр Горностай: «Квітка знайшла можливість записати два українські диски. Потрапивши в радянську Україну, вони зруйнували вакуум, який утворився після смерті Івасюка. Їх слухали і думали: якщо за океаном зберегли свою українськість і за 100 років, то ми теж маємо це зробити».[7]

Наприкінці 1980-х її музика почала звучати звідусюди. Ціла плеяда видатних українців має особисті, теплі та неповторні спогади про знайомство з творчістю Квітослави. «Перед тим я прослухав її аудіокасету, яка справила на мене приголомшливе враження, — згадував український режисер, заслужений діяч мистецтв, Остап Федоришин, який відвідав США на запрошення родини у 1988 році, де й познайомився з Квіткою. Восени 1989 року ВІА «Ватра» повернувся зі своїх перших та успішних гастролей із Канади. Звідти Ігор Білозір привіз щойно випущену аудіокасету «Два кольори», на якій поруч зі шлягерами «Два кольори», «Я піду в далекі гори», «Черемшина» була й пісня «Коханий» на вірш Петра Запотічного. Вражав дивовижний голос Квітки, високопрофесійне аранжування і звукозапис...».[8]

Головний редактор і директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», по­ет Іван Малкович власні враження від знайомства із творчістю Квіто­слави Цісик пригадує так: «Коли я вперше привіз її диск 1990-го то сусіди як почули: “Ніч така, Господи, місячна, зоряна”, просили мене переписати їм платівку. Ми ж не знали, що там має бути оте “Господи”. Один чоловік, який жив на найвищій горі, мав гучномовця і в неділю після церкви пускав голос Квітки на всі найближчі гори. Вона співала “Я піду в далекі гори”.[9]

Голос співачки підкорив українські радіохвилі завдяки відомій ведучій Галині Бабій: «Вперше про Квітку Цісик мені розповіла журналістка Катерина Кіндрась, яка мала два її альбоми на вінілі і дала мені їх переписати для радіо. Це було у 1991 році. Тоді ж Кирило Стеценко побував у Нью-Йорку і зустрівся з Квіткою Цісик. Записав інтерв’ю і привіз касету мені. Тоді я й зробила першу програму для Українського радіо. Про Квітку тоді ніхто у нас