Читати книгу - "Буфонада, або Більше не самотні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
• • •
Проте здається, що задоволення, яке родина отримувала від своїх здобутків, безнастанно затьмарювалося від раптової ненависті американців до всього німецького, яка вибухнула, коли країна вступила в Першу світову війну, за п’ять років до мого народження.
Дітей у нашій сім’ї вже не вчили німецької мови. їх вже не заохочували любити ані німецьку музику, ані літературу, ані мистецтво, ані науку. Мій брат, моя сестра і я виховувалися так, ніби Німеччина так само чужа для нас, як Параґвай.
Нас позбавили Європи, за винятком того, що можна було вивчити у школі.
В дуже короткий час ми втратили тисячі років — а там і десятки тисяч американських доларів, і всі літні котеджі, і усе таке решту.
І наша сім’я стала куди менш цікавою, а надто для себе самої.
Тому, коли Велика депресія і Друга світова війна відійшли в минуле, моєму братові, моїй сестрі і мені було зовсім просто покинути Індіанаполіс.
І жоден з усіх родичів, яких ми там залишили, не міг знайти бодай якоїсь причини, з якої ми мали б повернутися додому.
Ми вже більше не належали до якогось певного місця. Ми перетворилися на взаємозамінні деталі американської машини.
• • •
Так, а Індіанаполіс, який колись мав свою власну англійську мову, свої анекдоти, свої леґенди, своїх поетів, своїх злочинців і своїх героїв, як і картинні ґалереї своїх художників, сам перетворився на одну з взаємозамінних деталей американської машини.
Він став ще одним місцем, де живуть автомобілі, де є симфонічний оркестр і все таке решта. І ще іподром.
Гей-го.
• • •
Ми з братом і досі їздимо на похорони, ясна річ. Минулого липня ми поїхали на похорон нашого дядька Алекса Воннеґута, молодшого брата покійного батька, майже останнього з наших старосвітських родичів, тих одвічних американських патріотів, що не бояться Бога і в яких душа залишилася європейською.
Дядькові було вісімдесят сім років. Дітей не мав. Закінчив Гарвард. Страховий аґент на пенсії. Співзасновник філії Анонімних алкоголіків (АА) в Індіанаполісі.
• • •
У його некролозі в газеті «Зірка Індіанаполіса» сказано, що сам він алкоголіком не був.
Гадаю, що це заперечення було, принаймні частково, прикрашанням минулого. Він випивав, це мені відомо, хоча алкоголь ніколи серйозно не шкодив його роботі, не доводив до шалу. Але зненацька він різко кинув пити. І він
безперечно мусив відрекомендуватися на зборах АА, як і інші члени, назвавши своє ім’я і зробивши мужнє зізнання: «Я — алкоголік».
Так, і шляхетне спростування у газеті того, що дядько мав колись проблеми з алкоголем, диктувалося старомодним наміром не заплямувати репутації решти з нас, хто носить те саме прізвище.
Нам було б важче вступити у пристойний шлюб в Індіанаполісі або знайти пристойну роботу в Індіанаполісі, якби було достеменно відомо, що ми мали родичів, котрі колись пиячили чи, як моя мати і мій син, втрачали розум, хоча й тимчасово.
Трималося у секреті навіть те, що моя бабця з батькового боку померла від раку. Тільки подумайте.
• • •
Так чи інакше, якби дядько Алекс, атеїст, постав після смерті перед святим Петром на вході до Царства Небесного, я впевнений, що він би відрекомендувався отак:
«Мене звуть Алекс Воннеґут. Я алкоголік».
Молодець.
• • •
Припускаю, що самотність, а не лише страх алкогольного отруєння, привели дядька до АА. У міру того, як його рідні вмирали або виїжджали, чи просто перетворювалися на взаємозамінні деталі американської машини, він вирушив на пошуки нових братів і сестер, небожів і небог, дядьків і тіток, і так далі, яких і знайшов у АА.
• • •
Коли я був дитиною, він казав мені, що саме треба читати, а потім перевіряв, чи я й справді те прочитав. Йому подобалося брати мене з собою у гості до родичів, про чиє існування я й гадки не мав.
Колись він розповів мені, що був американським шпигуном у Балтиморі під час Першої світової війни і заводив друзів з-поміж американських німців. Його завданням було виявляти ворожих аґентів. Він нічого не виявив, бо не було чого виявляти.
Він також розповів мені, що був слідчим у справах про хабарі в Нью-Йорку, але недовго — доки його батьки не вказали йому, що прийшов час повертатися додому і облаштовуватися. Він викрив скандальне зловживання коштами, які виділялися на ремонт гробниці президента Ґранта, яка не потребувала жодного ремонту.
Гей-го.
• • •
Я отримав звістку про його смерть по білому кнопковому телефону в себе вдома, у тій частині Нью-Йорка, що зветься «Черепахова затока». Там ще поблизу росте філодендрон.
Я й досі не розумію, як я там опинився. Черепах там немає. Затоки також.
Може, я сам і є ота черепаха, здатна мешкати просто будь-де, навіть подеколи під водою, зі своєю домівкою на спині.
• • •
Тоді я зателефонував своєму братові в Олбені. Йому саме мало виповнитися шістдесят. Мені було п’ятдесят два.
Ми вже були далеко не діти.
Проте Бернард і далі грав роль старшого брата. Саме він замовив для нас два місця у літаку компанії «Транс ворлд ерлайнз», і таксі в аеропорту Індіанаполіса, і двомісний номер у готелі «Рамада інн».
Сам похорон, як і похорони наших батьків та цілої купи інших близьких родичів, був цілком людською церемонією, такою ж далекою від думок про Бога чи про потойбічне життя, чи навіть про сам Індіанаполіс, як наш шинок «Рамада».
• • •
Отже, ми з братом умостилися в реактивному літаку рейсом Нью-Йорк — Індіанаполіс. Моє місце було біля проходу. Бернард сів біля ілюмінатора, оскільки він учений-метеоролог, тому хмари могли розказати йому значно більше, ніж мені.
Ми обидва високі на зріст, понад 190 см. Ми обидва мали густе волосся, без сивини. Ми носили однакові вуса — точна копія вусів нашого покійного батька.
Ми виглядали дуже невинними. Така собі парочка добрих старих Енді Гампів.[2]
Крісло між нами було порожнє, як у якійсь поезії про привидів. Там могла б сидіти наша сестра Еліс, чий вік був посередині між мною і Бернардом. Але вона там не сиділа і не летіла з нами на похорон свого улюбленого дядечка Алекса, бо померла серед чужих людей у Нью-Джерсі, від раку, у віці сорока одного року.
— Мильна опера, — сказала вона якось нам з братом, обговорюючи свою власну неминучу смерть. По ній залишалося сиротами четверо малих синів.
— Буфонада, — сказала вона.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Буфонада, або Більше не самотні», після закриття браузера.