Читати книгу - "Саме прекрасне обличчя , Оксана Степова"

Якось так саме по собі вийшло, що саме описуючи й обговорюючи в ці страшні дні сьогодення Дарина й зблизилася зі Стасом і він у з кожним листом починав розкриватися їй з усе більш нових ракурсів і дівчина сподівалася, що і вона буде гідна його. Адже їй було соромно, коли після однієї безсонної ночі особливо бурхливих вибухів саме хлопець втішав її: «Ну що ти люба, вони нас ніколи не переможуть, адже у нас справжня козацька стратегія - налітає один загін, б’є рашиста, від'їжджає. За годину зовсім з іншого боку нападає інший, а там з третього боку - третій. Ну хто нас зможе передбачити та нам протистояти! Хіба таке можна подолати, якщо уявити важко? Вже точно не їм.»

Дарина, щоб хоч якось допомогти зписалася з іншими жінками у мікрорайоні й ходила тричі на тиждень вечорами плести маскувальні сітки, навіть бабуся почала з нею туди ходити, але старенькій було важко і вона сиділа та просто різала крам на стрічки.

Попри все життя продовжувалося. Облогу було знято, батьки повернулися, час плинув. Стас з часом перевівся у регулярні війська й саме під час цього переводу їхнє листування переросло у більш офіційні стосунки, хлопець познайомив дівчину з ріднею. Правда лише з батьком, бо мама була за кордоном із сестрою і з ними знайомство відбулося лише за допомогою скайпу. Так у листуванні та відеодзвінках минув ще один рік. Сяк-так відновилися навчання й група, точніше залишки її більшою мірою через мережу продовжували навчання але навчання стало дівчині вже не цікаве - все її життя було у тому листуванні та дзвінках.

Дарина не могла зв’язатися зі Стасом уже четвертий день. Дівчина розуміла, що може бути будь що і панікувати ніби немає причин адже хлопець може бути просто на завданні. Та щось всередені не давало спокою й врешті решт таки зібралася з духом та подзвонила батькові Стаса але там теж не взяли слухавку, що нагнітало тривожність по зростаючій. Так у нервовій напрузі провівши ще два дні в решті решт виловила одного із спільних знайомих від котрого і дізналася, що чотири дні тому Стас  отримав якесь поранення (знайомий чи то сам не знав, чи просто не став уточнювати яке) і зараз у лікарні.

У дівчини все похололо всередині, вона готова була цієї ж миті бігти аби тільки знати куди, а от саме це і було невідомо. Дарина вже й сама до пуття не пам’ятала, як таки дозвонилася рідним Стаса. Цього разу слухавку взяла його мати, жінка трохи недолюблювала дівчину вважаючи її негідною такого чудового хлопця але намагалася поводитися чемно та цього разу не склалося:

- Ну чого ти все дзвониш і дзвониш? Не відповідають, значить не бажають з тобою розмовляти… - дещо грубо відповіли на тому кінці хвилі.

- Доброго дня, Марино Олександрівно, як там Стас? Я чула його поранено.

- Погано Стас, у лікарні. Ось і ми з Софією повернулися, щоб приглянути за хлопчиком.

- А в якій саме? Підкажіть я хочу його побачити…

- Та чи він тебе хоче побачити ось у чому питання. Як захоче подзвонить, телефон у нього є.

- Ще одну мить, ви скажіть він хоч у нашому місті?

- Так, - ніби через силу процідила співрозмовниця й поклала слухавку. 

Дарина спочатку видихнула, головне хлопець живий, а домисли його матері лише домислами й залишаються. Тепер головним було знайти хлопця. Звичайно, місто мільйонник і лікарень тут чимало але починати з чогось потрібно. От і вирішила дівчина пер за все скористатися допомогою бабусиної сусідки, такої ж пенсіонерки, як і та але лікаря за фахом. 

Старенькі побачивши червоні очі й розпухший ніс дівчини лише хитали головами та тихесенько собі під носа бурмотіли щось на кшталт: «Ох вже це кохання». Втім сусідка дівчині згодилася допомогти і поки дзвонила й  говорила з кимось одночасно заварила чаю з м’ятою та ромашкою, котрим тут же взялася відпувати дівчину та й соби налили філіжанку. Десь за годину вже знала, що хлопець лежить у другій міській лікарні у відділені хірургії та травматології.

Лише комендантська година утримала дівчину щоб зірватися та мчати до лікарні тієї ж миті. Бачачи все це сусідка лише хитила головою:

- І ти гадаєш, що тебе просто так пропустять? Ти ж не рідня жодним чином. А якщо ще й хлопець не просив… Ні тебе не пустять…

- Як же бути? Мені конче потрібно бачити Стаса! Та хоча б дізнатися що зним, а вже потім чому не хоче бачити. Нехай там інша але я маю знати, що з ним усе гаразд!

- Та яка інша на фронті! От дурне… - зітхнула сусідка. - Добре, є в мене знайомі в другій лікарні, спробую домовитися аби тебе провели а тепер ідіть уже спати.

Домовитися вийшло лише через день і ця доба очікування були чи не найгірші у недовгому житті Дарини та вже в четвер зустрічаючись з лікарем, котрий мав відвести дівчину до палати вона мало не підстрибувала від нетерпіння. Чоловік з сумнівом поглядував на її жваве обличчя і попереджав:

- Ви ж враховуйте, хлопчина після поранення й кількох операцій там купа бинтів і все виглядає страшніше, ніж воно є насправді. Спробуйте не плакати при ньому, у нього й так депресія, - з цими словами вони підійшли до палати й чоловік прочинив двері впускаючи дівчину. - У вас п’ятнадцять хвилин, не більше, потім я прийду й заберу.

 Дарина зробила крок й завмерла оглядаючись. Палата була якась уся біла й з купою всілякого начиння не зрозумілого дівчині але ліжко стояло одне, це, мабуть, батьки Стаса постаралися, подумалося мимохідь але тут же привернув увагу чоловік на ліжку. Хлопець дрімав і саме тому не зреагував на прихід дівчини, а от Дарина підійшовши ближче не змогла втриматися від зойку - у Стаса не вистачало частини лівої ноги та і взагалі уся ліва половина тіла були забинтована й заклеєна.

 Від зойку хлопець прокинувся й перевів очі, вірніше лише праве вільне від пов’язок, око на дівчину. Від здивування воно у нього ніби розширилося:

- Дарино? Я ж батьків просив тобі нічого не казати… - прохрипів хлопець.

- Що?! Це чому?! Та знав би ти скільки я нервів втратила і сліз пролила поки тебе шукала!