Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У такому потрактуванні творчої особи, якій все прощається, Гессе виходив з ніцшеанської ідеї надлюдини. Творчим даром наділені лише окремі люди, такий дар – іскра божа. Герой роману, відійшовши від участі в громадському житті, знаходить вихід з тупика безглуздості й безцільності існування у мистецтві. Саме художня творчість дає йому можливість розкрити свої здібності.
Життя стає суттєвою частиною креативного мистецтва, що відкриває шлях до примирення дихотомії Духу і Природи. Світ чуттєвості, інстинктів, підсвідоме, що раніше вважалося певним відхиленням, притаманним лише творчим людям, тепер стало необхідною умовою для створення мистецького твору. Для того щоб стати справжнім митцем, необхідно постійно вчитися життю, набувати нових вражень і досвіду.
Своїм завданням як митця, Ґольдмунд вважає максимальне наближення до розгадки таємниць життя. Йому вдалося знайти для цього свій ключ. Таємниця – у єдності протилежностей, у їх змінності, і він пробує передати цю єдність у своїх дерев’яних скульптурах. Ґольдмунд ставить перед собою сміливе завдання: розкрити суперечливий характер самої творчості – показати в нерухомому й застиглому змінність, плинність життя, зафіксувати живе у неживому, зупинити трепетну і нестримну миттєвість, зачарувати за допомогою розуму, постійного плину, здавалося б, безглузде у своїй постійній змінності життя, вдихнути в нього свій сенс. Його хвилює саме ця таємниця мистецтва й природної краси.
Становленню Ґольдмунда як митця значною мірою сприяє образ міфічної матері Ґольдмунда, «жінки артистичної і гріховної, яка символізує прапервень світу і стихію ероса-кохання – від найземніших його проявів до лицарського і містичного боготворення Мадонни». Створення образу Праматері, символу сутності самого життя, природи, символу абсолютної довершеності, стає найбільшою мрією Ґольдмунда.
Натхненний своїми життєвими спогадами, Ґольдмунд створює ряд талановитих дерев’яних скульптур: апостола Йоана, що має виразні риси Нарциса, Матері Божої, прототипом якої послужила дочка лицаря Лідія, задушевного абата Даніеля, настоятеля монастиря. Не Мадонну, не Матір Божу, не Діву Марію, що не причетна до земного, низинного, мріяв він створити. Йому ввижається обличчя іншої жінки, Праматері життя з усіма її суперечностями, Праматері самої природи. Вона є синтезом спогадів Ґольдмунда про його реальну матір, якої вже немає в живих, і містичної постаті, яку він собі постійно уявляє, вона є засадничою ідеєю всього його життя.
В мистецтві Ґольдмунда знаходять примирення не лише протилежності, в ньому знаходять вираження всі суперечливі переживання героя, як милі, прекрасні, так і сумні, потворні, ниці. Його скульптури є символами, віддзеркаленням вічного світу. Художність скульптур породжується напругою силового поля взаємодії Природи і Духу. В них виражена суперечність між бюргерською осідлістю і життям вільного митця, між мистецтвом як засобом матеріального заробітку і мистецтвом, яке твориться за покликом душі, між емоційністю, духовною наповненістю образів і внутрішньою порожнечею митця, що яскраво виявлено на прикладі протиставлення образів майстра Ніклауса і Ґольдмунда.
Таким чином, Ґольдмунд і Нарцис – це лише дві сторони одного явища. Як творчість Ґольдмунда неможлива без раціонального начала Нарциса, так само й умоглядне мислення і чиста думка Нарциса неможливі й безплідні без практики та їх практичного застосування. Недаремно Нарцис, приймаючи постриг і сан абата, перетворюється на Йоана, а перша фігура, яку Ґольдмунд вирізьбив з дерева, виявилася саме фігурою апостола Йоана, прототипом якої послужив Нарцис.
У кінці твору Нарцис і Ґольдмунд сходяться знову. Зустрічаються Творчість і Наука, Серце і Розум, чоловіче і жіноче начало. В їхніх розмовах намічається певне зближення позицій героїв. Процес індивідуації завершується тоді, коли людина стає цілісною, інтегрованою, спокійною, плідною і щасливою, коли свідоме і підсвідоме навчилися жити в мирі, доповнювати одне одного.
Нарцис і Ґольдмунд
Розділ перший
Перед напівкруглою аркою входу до Маріябронського монастиря, що спиралася на подвійні колони, край дороги стояв каштан, самотній син півдня, принесений давним-давно якимось римським прочанином, благородний каштан з міцним стовбуром; його кругла крона ніжно звисала над шляхом, повногрудо дихала на вітрі й навесні, коли все навколо вже зеленіло і навіть монастирський горішник убирався в рудувате молоде листя, змушувала ще довго чекати на свої листочки, випускаючи в час найкоротших ночей із листяних жмутиків тьмяні біло-зелені промені свого чудернацького цвіту, які так принадно й задушливо-терпко пахли, а в жовтні, коли завершувався збір овочів і винограду, скидав із пожовклої крони на осінньому вітрі колючі плоди, які не щороку встигали дозріти, за які майже зчиняли бійки монастирські хлопчиська і які вікарій Ґреґор, що був родом з Італії, смажив у коминку своєї келії. Незвично й ніжно розвівало прекрасне дерево своєю кроною над порталом монастиря, делікатний і тремкий гість з чужих країв, таємниче споріднений зі стрункими, виготовленими з пісковику колонами воріт, з камінним оздобленням віконних арок, карнизів та пілястр, яким однаково милувалися італійці й латиняни і якого, немов чужинця, роздивлялися місцеві.
Під цим чужоземним деревом пройшло вже кілька поколінь монастирських учнів; з грифельними дощечками під пахвою, з розмовами, сміхом, іграми, суперечками, залежно від пори року босі чи взуті, з квіткою в роті, з горіхом на зубах або зі сніжкою в руці. Приходили постійно нові, через кожні кілька років обличчя змінювалися, більшість з них були подібні одне до одного: біляві й кучеряві. Деякі залишалися тут, ставали послушниками, ченцями, отримували постриг, носили підперезані ряси, читали книги, навчали хлопців, старіли, помирали. Інших, після закінчення навчання, забирали додому батьки, до лицарських замків, до купецьких та ремісничих домів або вони йшли у світ, займалися своїми іграми й ремеслами, часом навідувалися в гості до монастиря, ставали чоловіками, привозили своїх малих синів у науку до отців, дивилися усміхнено й задумливо на каштанове дерево і знову зникали. У келіях і залах монастиря, між важкими круглими склепіннями вікон та строгими подвійними колонами з червоного каменю люди жили, викладали, навчалися, розпоряджалися і керували; тут займалися різними мистецтвами й науками, плоди яких передавали у спадок від покоління до покоління, набожні й мирські, світлі й темні, писали й коментували книги, укладали системи, колекціонували старі письмена, вправлялися у каліграфії, плекали віру народу, висміювали народні вірування. Вченість і побожність, простота й хитрість, мудрість Євангелій і мудрість греків, біла й чорна магія – тут процвітало все потроху, для всього було місце; було місце для усамітнення й покаяння, так само як і для спілкування й безтурботності; від особистості того чи іншого настоятеля й відповідного плину часу залежало,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе», після закриття браузера.
