Читати книгу - "Барва чарів"

— Розбійництво нам не дуже пасує, — сказав варвар, — але, як ти кажеш, часи зараз важкі і як собі постелиш, так і виспишся.

Він перехопив меч і, коли наблизився передній вершник, вийшов на дорогу, при цьому піднявши руку та зашкірившись, розраховуючи, що так матиме незагрозливий вигляд.

— Перепрошую, пане, — почав він.

Вершник стримав коня й відкинув каптур. Високий глянув на обличчя: у плямах від поверхових опіків і з попаленою бородою, від якої полишалися тільки пучки. Навіть брів не було.

— Відчепися, — сказало обличчя. — Ти ж Бравд Центроземець, так?

Бравд зрозумів, що проклацав ініціативу.

— Іди собі, гаразд? — сказав вершник. — У мене просто нема на тебе часу, розумієш?

Він роззирнувся довкола й додав:

— Це також стосується і твого вошивого товариша-тінелюба, де б він не ховався.

Ласка підійшов до коня й уважно поглянув на розкуйовджену постать.

— Йой, та це ж чарівник Буйвітер, хіба ні? — промовив він захопленим тоном, а сам запам’ятав його опис своєї персони до пізнішої відплати. — Я ж думаю, що голос знайомий.

Бравд сплюнув і сховав свій меч. З чарівниками переважно не варто було бабратися, бо вони рідко коли мали хоч якісь цінності.

— Забагато балакає, як на дешевого чародія, — пробурмотів він.

— Та ти ж нічого не розумієш, — утомлено мовив чарівник. — Мені від тебе так лячно, що аж волосся дибки, просто зараз я ще перебуваю під впливом надмірного жаху. Себто, коли я оговтаюся, то буду в змозі боятися тебе належним чином.

Ласка вказав у напрямку охопленого пожежею міста.

— Ти пережив оте? — запитав він.

Чарівник тернув по очах червоною обсмаленою рукою:

— Я був там, коли все почалося. Бачите отого? Що позаду?

Він вказав назад на дорогу, де його супутник і досі до них доїжджав таким способом верхової їзди, за якого кожні кілька секунд випадають із сідла.

— Ну, — сказав Ласка.

— То він наробив, — просто мовив Буйвітер.

Бравд і Ласка глянули на постать, яка тепер стрибала дорогою, застрягши однією ногою у стремені.

— Це палій, так? — видобув нарешті слово Бравд.

— Ні, — відповів Буйвітер. — Не зовсім. Скажімо так, якби блискавка була цілковитим та абсолютним джерелом хаосу, то він був би тим, хто би в мокрому мідному обладунку стояв на вершечку гори й викрикав: «Усі боги — придурки!». Маєте щось поїсти?

— Є шматок курки, — сказав Ласка, — в обмін на розповідь.

— Як його звати? — озвався Бравд, який завше відставав у розмовах.

— Двоквіт.

— Двоквіт? — перепитав Бравд. — Ото кумедне ім’я.

— Ви, — сказав Буйвітер, злазячи з коня, — і половини не знаєте того, що сталося. Курка, кажеш?

— З прянощами, — відказав Ласка. Чарівник охнув.

— Пригадую, — клацнув пальцями Ласка, — був дуже великий вибух десь… мм… півгодини тому.

— То злетів у повітря олійний митний склад, — сказав Буйвітер, здригаючись від згадки про вогняний дощ.

Ласка обернувся й вичікувально посміхнувся до свого товариша, а той тихенько загарчав і простягнув йому монету зі свого гаманця. Раптом із дороги долинув крик, що різко урвався. Буйвітер не відривався від курятини.

— Єдине, чого він не вміє, то це їздити верхи, — сказав він.

Нараз чарівник завмер, немовби його ошелешило від якоїсь згадки, а потім, нажахано зойкнувши, кинувся в темряву. Коли він повернувся, на його плечі непритомно висіло те, що звалося Двоквітом. Воно було маленьке й худюще, ще й вельми чудернацько вдягнуте: у бриджі, що сягали колін, і сорочку — такого різкого і яскравого контрасту кольорів, що витонченому оку Ласки було боляче на неї дивитися навіть у напівтемряві.

— Схоже, усі кістки цілі, — важко дихаючи, сказав Буйвітер. Бравд підморгнув Ласці й пішов оглянути те, що вони вважали за в’ючну тварину.

— Краще забудьте про ту річ, — мовив чарівник, навіть не відриваючись від обстеження непритомного Двоквіта. — Повірте. Її захищає певна сила.

— Якесь заклинання? — спитав Ласка, сідаючи навпочіпки.

— Нііі. Але якийсь вид магії, гадаю. Якийсь незвичний вид. Тобто, вона може перетворити золото на мідь, хоч водночас воно залишиться золотом, вона збагачує людей, руйнуючи їхню власність, з її допомогою слабак може безстрашно ходити поміж злодіїв, вона проникає крізь найміцніші двері, щоб вилучити найліпше захищені скарби. Навіть зараз тримає мене в полоні, тож хоч-не-хоч, а мушу слідувати за цим навіженим і оберігати його. Ці чари сильніші за тебе, Бравде. І навіть, гадаю, хитріші за тебе, Ласко.

— І як же вони називаються, ці могутні чари?

Буйвітер знизав плечима.

— Нашою мовою це «відлунений звук, наче від підземних духів». А вино є?

— Знай, що і я непростий, коли справа стосується чарів, — сказав Ласка. — Ще торік я, з допомогою друга, позбавив відомого своєю могутністю архімага Імітурії його палиці, паска з місячними самоцвітами й життя. Приблизно в такому порядку. Я не боюся цього відлуненого звуку підземних духів. Однак, — додав він, — ти мене зацікавив. Може, розповіси більше?

Бравд подивися на обрис на дорозі. Він уже був ближче й у передсвітанковому світлі видно було чіткіше. Ясен світ, та на вигляд воно, як…

— Коробка з ногами? — промовив Бравд.

— Я розповім вам про цю річ, — сказав Буйвітер, — якщо є вино, звісно.

У долині чувся рев і сичання. Дехто, розважливіший за решту, наказав зачинити великі річкові ворота, які були там, де Анх витікала з роздвоєного міста. Не маючи можливості звичного виходу, річка переповнила свої береги й заливала охоплені вогнем вулиці. Невдовзі материк полум’я перетворився на низку островів, кожен із яких поступово зменшувався мірою того, як підіймалася темна вода. А вгору з повного кіптяви та диму міста здіймалася, затуляючи собою зорі, гаряча хмара пари. Ласка подумав, що вона на вигляд, як темний гриб.

Подвійне місто — з пишного Анха та повного зарази Морпорка, — проти якого блякли всі інші міста того часу та простору, за свою довгу та насичену історію вистояло багато нападів і щоразу знову піднімалося й розквітало. Тому пожежа й, як наслідок, повінь, що зруйнувала залишки того, що не горіло, і додала до негараздів уцілілих ще й неабияк смердючий