Читати книгу - "Товаришки, Олена Пчілка"

тоді переконатись, що він може буть похожий на друге світове створіння! Коли ж допустить, що чоловік живе на землі так, як і все інше, що він має таке ж живе тіло, що для сього тіла треба всього того, що н для інших створінь — скажімо, звірів, — то чому ж би між строєм тіла людським і звірячим не було східності? Чому ж нас не дивує, що одна звіряча порода похожа на другу? Що, наприклад, вовк похожий на собаку, хоть при всій східності вовк має й свої одміни, а собака — свої!

— Ну, бачите, то таки вовк, а то людина! — вставила гостя, впрочім, зовсім не задирливим тоном.

— Так же чоловік єсть той же звір, тільки розумніший! — провадила дівчина, оживившись. — І сього в його ніхто й не одбирає; зовсім навпаки, нехай він пильнує, щоб стати ще розумнішим, але нехай знає, що він таке єсть, яке його місце в ряду всього живущого! Жодної образи для чоловіка в тім нема, що колись його порода була ще більше звірячою, ніж тепер, дуже подібною до породи мавп, котра до якоїсь міри зостається й тепер похожою, рідною людській. Чого ж ображатись, що мавпа має руки, що у неї похожий череп голови на наш, що взагалі од сеї найподобнішої породи пішла й людська, котра потім все розвивалась і стала далеко досконалішою?

Пані слухала уважно й замислено, нахиливши голову трохи набік. В очах її виявилась правдива цікавість. Згодом вона промовила:

— Лиха година їх знає, тих мавп, які там вони! Я їх так як і не бачила!.. Якось у Полтаві бачила, що водили по ярмарку, та так була заклопотана, що й не завважила, яка там вона була! Чорт їх знає, може, й справді похожі!..

— От стривайте, я вам покажу у книжці! — мовила дівчина усміхнувшись і вийшла в другу хату.

— І охота вам, Катерино Пантелеймонівно! — стиха шепнула стара господиня по виході дівчини.

— Що ж таке! — одповіла голосно чорнява бесідниця. — Я хочу знать! Що ж тут такого?!

Дівчина принесла книжку з малюнками і, сівши біля гості, стала їй показувать різні породи мавп. Пані дивилась з цікавістю, котру вона, одначе, мовби не хотіла показувать вповні; часом же у неї виривались такі уривчасті поклики: «О, яке!..», «Дивись ти!..», «Скажіте!» і т. ін. Далі, показуючи пальцем на одну з мавп, вона жваво промовила до господині:

— Дивіться лишень, Маріє Петрівно, отеє зовсім Лука Васильович!

— Ет, уже ви, Катерино Пантелеймонівно, завжди щось таке видумаєте! — одповіла господиня, махнувши рукою й не дивлячись у книжку.

Та подивіться ж бо, коли не похоже! Нестемениісінько Лука Васильович! І голова така, й ніс зовсім такий! Чистий Лука Васильович! Дивись ти, ще й кийком підпирається. Чудасія!..

Дівчина сміялася, спершись ліктем на стіл і даючи короткі пояснення малюнкам; мати ж її вийшла в другу хату й почала поратись коло поданого самовару. Незабаром чай положив кінець зоологічним студіям гості. Книжку, правда, в інтереснішій часті уже переглянуту, прийшлось прийнять, бо господиня й служниця Тетяна внесли й поставили на стіл ставницю з солодким смаженням у скляних мисочках і з чашками чаю, свіжим маслом і бубликами. Тема розмови за їдою якось сама собою змінилась. Коли старі пані обсуджували вже питання, в кого ліпше брати пісок на смаження — у Бігунова, чи в Юдки, — дівчина, випивши хутенько чашку чаю, взяла свою першу грубу книжку й пішла з нею із хати.

На простенькому гайку з двома потемнілими дерев'яними стовпами й скількома сходками, що спускались у тихий двір, дівчина сіла і почала пильно читать, нахиливши кучеряву голівку.

Двір був просторий; опріч головного будинку, був у йому ще другий, менший домок, дві комори й інші будови; все в порядку, не опущене; стріхи були солом'яні, в дворі подекуди росла зелена травиця, на покрівлі ледівні, прибитій землею, зеленів мох. Оселя була на рівній горній планині, але на самім краю її, зараз же за крайніми господарськими будинками планина обривалась досить крутим узгір'ям. Ставши отам під дичкою грушею біля комори, на краю узгір'я, видно було й інші склони міста, укриті панськими й міщанськими оселями та садками, переривані ярами, долинками. І все те спускалося до широкої оболоні, по котрій протікала химерними закрутами чимала річка з своїм притоком Брунью і меншими рукавцями проміж зеленими луками та білими пісковими косами. За Брунью, ліворуч, видно було близькі села, з'єднані одне з другим у веселу панораму; вони мріли при західному сонці, поблискуючи хрестами на церквах. Прямо за оболонню темнів великий бір, замикаючи краєвид довгою стягою. За тим бором зникали другі села; він же приймав між свої таємничі стіни й дальшу поважну течію річки і стояв могучим думливим велетнем, різко одбиваючись верхнім краєм од чистого синього неба.

Гарний був вигляд з двора, та ніхто не любувався ним на ту пору. В дворі було самотньо, лиш інколи перебігала з покоїв у супротивний менший домочок служниця, несучи що-небудь. Ніхто ж не заважав молодій панні у її читанні. Хоча й ґанок, де вона сиділа на низеньких сходках, приходився близько воріт од вулиці, але та крайня улиця глухого повітового міста була теж самотня й тиха, ніхто ні їхав, ані йшов нею.

Часом дівчина одривала погляд од книжки і переводила його в широку просторінь між будовами, туди, де здалека виднів край оболоні, залитий сонцем, і синій бір; але погляд спочивав там непритомно, не милуючи краєвид, а одбиваючи в собі лиш глибоку думу, що перейшла з книжки в ту молоду головку і вчиняла в ній загарливу роботу. Та й знов нахилялась, знов поринала в читанні.

Власне, отак сиділа, зачитавшись, коли в дверцята біля воріт ввійшов молодий гість. Дівчина оглянулась на його, коли він був уже зовсім близько біля неї. Глянула, закрила книжку й усміхнулась, стрепенувшись та мовивши збентежено:

— Ах, се ви! — і подала гостеві свою тендітну, тонку ручку.

— А ви так зачитались, що й не бачите перед собою нічого! — одповів делікатним, співучим голосом панич, вітаючись. — Так от як се дивно вийшло! Приїхавши з мамою та узнавши, що вас нема дома, я пішов вас шукать, а тим часом ви уже дома!

— Розминулись! — одповіла дівчина з краскою втіхи у виду. — Я тільки книжку взяла, та й додому!…

— Читаєте, читаєте! — мовив гість, сідаючи поруч з дівчиною й пильнуючи то книжку, то її злегка прижмуреними очима і з привітним усміхом.

— Ах, читаю!.. І знаєте, — додала дівчина, збаламучено одвернувши голівку, — що чим більше