Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Це святилище для тих, хто оповідає історії, зберігає і любить їх. Люди їдять і сплять, оточені хроніками, історичними п’єсами та міфами. Одні проводять тут кілька годин чи днів, перш ніж повернутися нагору, а другі залишаються на тижні чи роки, живуть в окремих кімнатах або гуртом, година за годиною читають, або навчаються, або пишуть, дискутують та створюють щось нове зі своїми сусідами чи працюють на самоті.

З тих, хто залишився, кілька вирішило присвятити себе цьому місцю, цьому храмові оповідок.

Для них існує три шляхи. Один з них — шлях аколітів[1].

Той, хто вирішив обрати його, перш ніж скласти присягу, повинен провести весь місячний цикл в усамітнених роздумах. Роздуми мають бути мовчазними, однак серед тих, хто дозволив себе замкнути в келії з кам’яними стінами, деякі раптом зрозуміють, що їх ніхто не чує. Вони можуть розмовляти, кричати чи верещати, але це не порушить жодного правила. Хіба що той, хто ніколи не був у такій келії, гадає, що роздуми мовчазні.

Після закінчення періоду роздумів можна відмовитися від цього шляху. Обрати собі інший або взагалі не обирати жодного.

Ті, хто зберігав мовчання, часто вирішують не йти цим шляхом і взагалі покинути це місце. Вони повертаються на поверхню і, примружившись, дивляться на сонце. Іноді згадують підземний світ, якому колись хотіли присвятити себе, але спогади ці нечіткі, нібито щось наснилося.

Частіше ініціацію ладні вести далі ті, хто кричав, плакав, вив з туги, хто годинами розмовляв сам із собою.

Сьогодні на небі молодик. Коли двері відчиняються, за ними стоїть гарна жінка. Перебуваючи на самоті, жінка майже весь час співала. Узагалі вона сором’язлива й не звикла співати, але першої ночі геть випадково збагнула, що її ніхто не почує. Жінка засміялася, почасти кепкуючи із себе, а почасти з того, що добровільно дозволила ув’язнити себе в такій вишуканій камері з пуховим ліжком і шовковими простирадлами. Сміх луною відбився від кам’яних стін і покотився, наче брижі по воді. Жінка рвучко затулила долонею рот в очікуванні, що зараз хтось з’явиться, але ніхто не прийшов. Вона спробувала пригадати, чи казав хтось чітко, що слід мовчати.

Вона вигукнула: «Агов?!» — а на те прокотилася луна.

Їй знадобилося кілька днів, щоб добрати сміливості заспівати. Їй ніколи не подобався власний голос, але, звільнившись в ув’язненні від сором’язливості й очікувань, жінка заспівала спершу тихенько, а тоді дзвінко й зухвало. Голос, який відлунював у вухах, був несподівано приємний.

Жінка переспівала всіх пісень, що знала. Вигадала кілька власних. Подеколи їй бракувало слів для пісні, тоді вона вигадувала мови, яких насправді не існує, але ті звуки дарували їй задоволення.

Вона сама здивувалася, як швидко минув час.

А тепер двері відчинилися.

Увійшов аколіт, що тримав ключі на латунному кільці. Другу долоню він простягнув бранці. На ній лежав маленький металевий диск із викарбуваною бджілкою.

Узяти «бджолу» — наступний крок на шляху до того, щоб стати аколітом. Це остання можливість відмовитися.

Жінка бере «бджолу» з аколітової долоні. Він кланяється та жестами пропонує іти за ним.

Молода жінка, яка вирішила стати аколітом, крутить у пальцях теплий металевий диск та йде вузькими, освітленими свічками тунелями, уздовж яких тягнуться книжкові полиці, а потім заходить до печер зі стільцями та столами, на яких височіють книжкові стоси, пробирається поміж скульптур. Вона гладить скульптуру лисички, хутро в якої між вухами геть стерлося, бо багато хто чинив так до неї.

Літній чоловік гортає книжку, підводить погляд на перехожих, а впізнавши процесію, притискає два пальці до вуст і схиляє перед жінкою голову.

Саме перед жінкою, а не перед її провідником-аколітом. Це жест поваги до посади, на яку вона поки що не стала офіційно. Жінка нахиляє голову, приховуючи усмішку. Вони продовжують свій шлях позолоченими сходами та зміїстими тунелями, у яких їй ще не доводилося бувати. Жінка сповільнює крок, щоб подивитися на картини між книжковими полицями — зображення дерев, дівчат і привидів.

Аколіт зупиняється біля дверей зі знаком золотої бджоли. Знаходить на кільці ключ і відчиняє їх. Починається ініціація.

Це таємна церемонія. Деталі відомі лише тим, хто її пройшов, і тим, хто її влаштовує. Скільки сягає людська пам’ять, обряди залишалися незмінними.

Відчинивши двері й переступивши поріг, аколіт відбирає в неї ім’я. Хай як звали раніше цю молоду жінку, більше до неї так ніхто не звертатиметься, — її ім’я залишиться в минулому. Можливо, одного дня вона дістане нове, але до тієї миті буде безіменною.

Кімната тісна, кругла, з високою стелею — мініатюрна копія її келії для роздумів. З одного боку стоїть простий дерев’яний стілець, а поряд — кам’яна колона заввишки до талії з вогняною чашею на ній.

Лише вогонь освітлює кімнату.

Старший аколіт жестом наказує молодій жінці сісти на дерев’яний стілець. Вона слухається. Повертається обличчям до вогню й спостерігає, як танцюють язики полум’я, аж поки очі їй не зав’язують чорним шовком.

Продовження церемонії вона не бачить.

З її руки забирають металеву бджолу. Паузу заповнюють металевий дзенькіт інструментів і відчуття пальця на грудях, який тисне. Потім тиск зникає, а натомість з’являється гострий пекучий біль.

(Пізніше жінка збагне, що металеву бджолу розжарили на вогні, а її крилатий відбиток витаврували в неї на грудях.)

Це несподіване відчуття нервує. Жінка готувалася до того, що знала про церемонію, але це заскочило її зненацька. Вона пригадує, що ніколи не бачила голих грудей аколітів.

Ще хвилину тому вона була тверда у своєму рішенні, а тепер тремтить і вже не впевнена, що чинить правильно.

Але не кричить: «Стривайте». Не каже: «Ні».

Вона вже вирішила, хоча й не знала всього, не розуміла, що буде далі.

У темряві пальці розтуляють її вуста й капають на язик медом, щоб останній відчутий смак був солодкий.

Правду кажучи, останній смак у роті аколіта — це не лише мед: кров, металевий присмак і розпечена плоть стирають його солодкість.

Якби аколіти могли потім описати все, вони пояснили б, що останній смак, який вони відчули, був сумішшю меду та диму.

Він не зовсім солодкий.

Вони згадують його щоразу, побачивши полум’я свічки з бджолиного воску.

Згадка про їхню відданість.

Але розповісти про це вони не можуть.

Вони добровільно відмовляються від язиків. Віддають можливість говорити на користь кращого служіння голосам інших людей.

Складають мовчазну присягу більше не розповідати своїх історій, виявляючи шану до вже написаних і ще не створених.

Відчувши цей біль