Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

Вранці, однак, я зустрів у го­телі Адама Мі­хні­ка, який почув уже про масові про­тести сту­дентів на київському Май­дані і не міг стри­мати сво­го захвату: «Але ті украї­нці! — вигу­ку­вав ентузіасти­чно. — Повільно запря­га­ють, але як шви­д­ко їдуть!..»

«Та ні, — запере­чив я, пам’ята­ю­чи і про якість украї­нських доріг, і про всі­ля­кі інші місцеві об­ставини. — їдуть вони теж повільно».

Про похорон замість весі­л­ля я ви­рі­шив наразі не говори­ти.

2.

Для бага­тьох інозем­ців, та й украї­нських політи­ків — і при-владних, і опози­ційних — цьо­горі­чний Май­дан ви­глядає як копія попередньо­го, з 2004 року. Ті самі місце й час, бага­то­ти­ся­чні юрби, намети і сніг, сцена з промовця­ми. От ті­льки прапори те­пер іншо­го ко­льору й атмо­сфера далеко не та, що бу­ла дев’ять років то­му — роз­ку­та, вільна, май­же карнавальна.

Атмо­сферу немо­ж­ли­во поба­чи­ти, її тре­ба від­чу­ти. Вона бу­ла іншою ще до то­го, як влада ки­ну­ла зарі­зяк із «Бе­рку­та» на показове ні­чне лу­пцю­ва­н­ня про­тестувальни­ків на Май­дані, ци­ні­чно спровоку­вала «кри­ваву наділю» на Банковій і пере­ки­ну­ла до сто­ли­ці вну­трі­шні війська для «за­чи­стки» вулиць від бари­кад. Атмо­сфера наси­льства, агресії й конфронта­ції поча­ла­ла форму­вати­ся в украї­нській політи­ці ще за Ку­чми — досить зга­дати хоча б йо­го архи­брудну пре­зи­дентську кампанію 1999 року. Про­те чі­тка ет­ніза­ція та ре­гіоналі­за­ція політи­чних конф­лі­ктів від­бу­ла­ся допі­ру у 2002-2004 роках, ко­ли влада поча­ла малю­вати своїх опонентів «бандері­вця­ми» й «фа­ши­стами», намага­ю­чись дискурси­вно запакувати їх у суто га­ли­цьку ні­шу і політи­чно мар­ґі­налі­зувати як си­лу абсо­лю­т­но чу­жу й воро­жу.

Опози­ція від­повіла поді­бним ярли­ку­ва­н­ням, про­те йо­го не­га­ти­вний ефект був не та­ким де­структи­вним. Поча­сти то­му, що опози­ція мала вкрай обме­же­ний до­ступ до масмедій, май­же повністю контро­льованих владою. Крім то­го, на від­міну від влади, чий пропага­ндистський дискурс спи­рався на совє­тські, глибоко закорі­нені у під­сві­до­мості мовні клі­ше та стеро­ти­пи, опози­ція ру­ха­ла­ся пере­ва­ж­но про­ти до­мінант­ної дискурси­вної те­чії, тоб­то пред­ставля­ла рад­ше контрдискурс. А го­ло­вне, демоніза­ція су­про­ти­вни­ка опози­ці­єю мала рад­ше соціальний, аніж ет­ноку­льтурний ха­рактер (хоча в ет­нізованому контекс­ті, ви­твореному пані­вним дискурсом, навіть суто соціальні ярли­ки, як «ма­фія» чи «банди­ти», набу­вали іденти­чнісно­го ха­ракте­ру, тим більше, що ча­сто доповню­вали­ся при­к­мет­ни­ком «доне­цькі» та вказівкою на маріонеткову зале­ж­ність політи­чних про­ти­вни­ків від Кремля).

Поверне­н­ня до влади Ві­ктора Яну­кови­ча та йо­го Партії ре­гіонів загостри­ло іденти­чнісні поділи в Украї­ні й ради­калі­зувало іншу­вальні дискурси, у яких мовно-ку­льтурне та ет­норе­гіональне ярли­ку­ва­н­ня ві­ді­грає клю­чову роль. З одно­го боку, помі­т­но активізувала­ся дія­льність анонімних пропла­че­них бло­ге­рів на інтернет-форумах. А з іншо­го боку, роз­ли­та у бло­го­сфері мова ненави­сті прони­кала те­пер уже й до пова­ж­них (на­че­б­то) га­зет, телевізійних сту­дій, де­пу­та­тських зал та громадських форумів.

На від­міну від усіх своїх попередни­ків, які намага­ли­ся провадити більш-менш збалансовану політи­ку іденти­чності, Ві­ктор Яну­кович зробив досить ви­разну ставку на свій ре­гіональний, пере­ва­ж­но російськомовний та совє­то­фільський, а ча­сто й украї­но­фобський електорат. Це від­би­ло­ся і в контроверсійних кадрових при­значе­н­нях, вклю­чно з одіозною по­ста­т­тю міністра осві­ти Та­ба­чни­ка, й у від­верто­му фа­вори­зуван­ні правосла­вної Це­ркви Московсько­го патрі­арха­ту ко­штом усіх інших украї­нських Це­рков, і в прийнят­ті скандально­го мовно­го закону, який фа­кти­чно робить непо­трі­бною украї­нську мову на більшій те­ри­торії Украї­ни. Фа­кти­чно від бе­ре­зня 2010 року в Украї­ні від­бу­ває­ться повзу­ча, про­те досить послі­довна ресовє­ти­за­ція та руси­фі­ка­ція си­м­волі­чно­го простору, на­ціонально­го нарати­ву і мовно-ку­льтурної самоі­денти­фі­ка­ції населе­н­ня.

З по­гляду коро­тко­те­рмінових, вузькокорпорати­вних зав­дань утри­ма­н­ня влади в най­ближ­чі роки та­ка політи­ка є ці­лком слу­шною, оскільки осла­бле­н­ня украї­нської іденти­чності означає не ті­льки осла­бле­н­ня електоральної бази суперни­ків, а й змі­ц­не­н­ня власної — за раху­нок пле­ка­н­ня звичні­шої і зру­чні­шої для сво­го авторита­рно­го вря­дува­н­ня іденти­чності гомо совє­ті­ку­са, засадни­чо анти­захі­дної й анти­лі­бе­ральної, схо­жої як дві краплі води на ту, що її поді­бні авторита­рні ре­жи­ми пле­кають у Росії, Біло­русі та При­дністров’ї. То­му, як про­гнозував іще на поча­тку Яну­кови­че­во­го правлі­н­ня аме­ри­канський політо­лог Оле­ксандр Мо­тиль, «украї­нцям слід очі­ку­вати, що на­ступ на демократію й украї­нську іденти­чність три­вати­ме. Саме то­му, що украї­нська мова, ку­льтура й іденти­чність пов’язую­ться з демократі­єю і Заходом, а російська мова, ку­льтура й іденти­чність, на жаль, — з авторита­ри­змом і совє­тським ми­ну­лим, Яну­кович повинен ата­ку­вати і демократію, й украї­нську іденти­чність з однаковим завзя­т­тям».

Але оскільки про­цес руси­фі­ка­ції/совє­ти­за­ції мо­же бу­ти успішним ті­льки там, де про­цес форму­ва­н­ня на­ціональної іденти­чності ще не заверши­вся, а не там, де вона вже пере­ва­ж­но сформована, Яну­кови­че­ві (а мо­ж­ли­во, й кремлі­вські) політ­техно­ло­ги зна­йшли додатковий спосіб осла­бле­н­ня своїх су­про­ти­вни­ків і громадя­нсько­го суспільства зага­лом. Вони вельми успішно запу­сти­ли в на­ціонал-демократи­чне середови­ще ві­рус ради­кально­го на­ціоналі­зму, — ві­рус, який ла­тент­но існує скрізь, про­те інтенси­вно роз­множу­є­ться ли­ше за специ­фі­чних умов. Десять років то­му, як ми пам’ята­є­мо, влада ви­кори­стовувала ки­ше­нькові «на­ціоналі­сти­чні» орга­ніза­ції для дис­креди­та­ції Юще­нка і демократи­чної опози­ції зага­лом. Про­те до 2010 року, як пи­ше один із найкомпетент­ні­ших дослі­дни­ків украї­нсько­го політи­чно­го ради­калі­зму Вя­че­слав Ли­ха­чов, «ні­хто з гравців на політи­чній арені не мав необ­хі­дних ресурсів, зокрема інтелектуа­льних, для по­вторе­н­ня си­стемних кампаній 2002-2004 років». Нато­мість в остан­ніх чо­ти­ри-п’ять років [2009-2013] продуку­ва­н­ня ла­бораторних гому­нку­лу­сів бу­ло поставле­не, мо­ж­на сказати, на проми­сло­вий конвеєр. З одно­го боку — ще­дре фінансува­н­ня і до­ступ до теле­ба­че­н­ня, з іншо­го — дедалі жорсткі­ший на­ступ авторита­рної влади на громадя­нське суспільство та від­повід­на йо­го ради­калі­за­ція.

«Брута­льне наси­льство влади над суспільством, — пи­ше зга­даний Вя­че­слав Ли­ха­чов, — сформу­вало клі­мат, у якому та­кі самі наси­льни­цькі дії з боку ради­кальної опози­ції спри­ймаю­ться значною ча­сти­ною суспільства як адекват­ні заходи. Саме в цьо­му контекс­ті на­ціонал-ради­кали з Усеукраї­нсько­го об’єд­на­н­ня “Свобода”, ви­бравши шлях політи­чної боро­ть­би, отри­мали на­при­кі­нці 2012 року не­бу­валу електоральну під­три­мку і стали однією з трьох основних опози­ційних сил… Свої­ми обурли­ви­ми дія­ми влада згу­ртувала на­стільки рі­зноманіт­ні групи, що навіть найзавзя­ті­ші ради­кали зна­йшли своє місце в ря­дах опози­ції».

Найне­приє­мні­ше у цій політ­техно­ло­гі­чній схе­мі, під­сумовує автор, — «штучно створю­вана у рамках брудних піар-техно­ло­гій ди­хо­то­мія, яка спону­кає ви­борця ви­знача­ти­ся у порочній си­стемі координат “на­ци­сти про­ти банди­тів”. Вто­мле­ний банди­ти­змом влади ви­борець го­товий те­рпля­че постави­ти­ся до від­вертих неонаци­стів у ря­дах опози­ції; і навпаки, ви­борець, збри­джений свасти­коподі­бною си­м­волі­кою ультраправих, го­товий зми­ри­ти­ся з без­закон­ною владою, вба­ча­ю­чи в ній єдиний надійний захист від фа­ши­стів».

Зайве поясню­вати, що та­ка ди­хо­то­мія не ли­ше аморальна, а й не­без­пе­чна. Особли­во те­пер, ко­ли дедалі оче­ви­дні­ши­ми є намага­н­ня влади поверну­ти ми­рні про­тести про­ти поліційної сваволі і корумповано­го ре­жи­му у си­ло­ве русло.

3.

Про від­мін­ності сьо­годні­шньо­го Май­дану [2013] від попередньо­го [2004] напи­сано вже чи­мало. Найдокла­дні­ше їх інвентари­зував, здає­ться, Сергій Ку­деля, від­значи­вши зокрема де­що іншу якість тоді­шньої влади й істо­т­но іншу якість тоді­шньої опози­ції.

По-перше, Помаранче­ва револю­ція бу­ла своєрідною ку­льміна­ці­єю затя­ж­ної ви­борчої кампанії