Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Згоден. Людині для щастя потрібно багато. Іноді, навіть занадто. А насамперед — дах над головою та їжа. З другим, бажано, не затягувати… Пам'ятається, по той бік порталу, я ще навіть не снідав, а тут сонце вже нависає над обрієм, ніби нагадуючи, що літній день хоч і довгий, а все ж таки — не безконечний.
До речі, звичайне сонце. Отже, судячи з перших вражень, я, як і раніше, на Землі. Залишилося уточнити координати та час. Останнє, хоч би в межах сторіччя. Але, це встигнеться, а ось, щодо того, аби завантажити щось їстивне у топку, варто потурбуватися.
Вид із пагорба вселяв надію, що й тут ситуація не безнадійна. Якщо із заходу через північ на схід обрій закривав ліс з таких високих, товстих дерев, що відразу ставало ясно — там нога людини ще не ступала. А якщо ступала, то обережно, крадучись, щоб не потурбувати справжніх господарів… То східний схил плавно стікав до звивистої, порослої верболозом, метрів сім-десять завширшки, річки. На протилежному березі якої привільно розташувалося невелике селище. Хат у тридцять... Точніше порахувати не вдавалося через те, що будинки не стояли рівними шеренгами, а розсипалися, як гриби, і ховалися у густій зелені садів.
— Люди… — пробурмотів я задоволено. Притупнув чоботями, підтягнув штани й обережно, щоб не підковзнутися на слизькій траві, став спускатися з пагорба. — Значить, нам туди дорога, значить, нам туди дорога…
Думка про те, що чужинців не всюди вітають хлібом і сіллю, було визнано не конструктивною і запхано в найдальший куточок свідомості. Все одно вибору немає. Хочеш не хочеш, раніше чи пізніше, а в контакт із аборигенами вступати доведеться. От і не варто вібрувати завчасно. А там буде видно… Зрештою, меч на поясі у мене не для краси висить. Був час та можливість навчитися користуватися. Розберемося.
Яку інформацію можна отримати, так би мовити, дистанційно?
Трохи віддалік села, у закруті пасеться досить велике стадо… Про що це говорить? Та ні про що… Згоден, нині в селах із худобою напружено, в основному через те, що молодь масово рветься до міст, до благ цивілізації, от і нікому сільське господарство піднімати. Але це загалом. Тоді як, зокрема, мені цілком могло трапитися не типове сучасне село, а поселення якихось старовірів. Де завіти предків та любов до землі все ще не порожні слова, а мають силу. Так що, не поспішатиму з висновками.
Будинки одноповерхові, ніяких химерних і незграбних котеджів, які мають навіть виглядом пічної труби волати на весь світ про неймовірну крутість і зароблені (читай, вкрадені) гроші господарем…
Знову, ні про що. Якщо селище далеко від столиці чи просто великих міст, то кому тут будувати хороми? А селяни народ дбайливий. Не про понти думають, а про те, як узимку цей будинок обігрівати. Так що зайві кубометри житлоплощі їм абсолютно ні до чого. Загалом знову можливі варіанти.
У полі немає техніки, а біля складеного в копиці сіна стоїть віз, запряжений парою коней? Так коней і в мої часи не проблема зустріти.
Ні, ні фіга не складається пазл, так можна до нескінченності ворожити. Тож не варто ламати голову. На конкретні запитання потрібні не менш конкретні відповіді. Ось упіймаю «язика», в сенсі — зустріну аборигена, він про все і розповість. Усього залишилося пройти пару сотень кроків, а потім перебратися на протилежний берег, он по тому містку.
Ха! А ось це вже цікавіше!
Не тільки я побачив село, але й мене помітили. Відрядивши з цього приводу до переходу через річку почесну варту. І, дивлячись на цих чоловіків, вже можна починати робити висновки.
По-перше, — на жодному з них не видно повсякденної форми одягу будь-якого селянина, а саме — ватника. Так, літо... Але це для курортників, що валяються на пляжі. А в селі, особливо в полі, іноді так східним або північним вітром подує, що і про кожушок згадаєш. Натомість, комітет із зустрічі причепурився у вільні сірі свити. Як би не з домотканого полотна.
По-друге, — відсутня ще менш незмінна частина гардеробу мешканців глибинки, кирзові або гумові чоботи. А це вже в жодні канони не вписується. Ні, були б вони босоніж або, на крайній випадок, у постолах (залежно від віку) — гаразд, але на всіх п'ятьох однакові, акуратні півчобітки, що відрізняються лише ступенем забруднення.
Далі — гірше. У трьох чоловіків у руках вила-трійчатки. Один — із списом. І п'ятий, мабуть, головний, бо як і я підперезаний мечем. Тільки мій — довший буде.
Загалом, гривна за десять, я, як і раніше, в середньовіччі. Залишилося зрозуміти, що за географія довкола. Не хотілося б опинитися у глибині німецьких земель. Особливо, якщо час залишився попередній, і ось-ось гряне Грюнвальдська битва* (* Битва, яка відбулася під час «Великої війни» 1409—1411 років між силами Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського поблизу сіл Грюнвальд і Танненберге — нині Стембарк 15 липня 1410 року). Там такий рух почнеться, мама не журись. Пси-лицарі всіх підозрілих осіб чоловічого роду вішатимуть уздовж доріг лише за кинутий скоса погляд. А я, як на зло, німецькою ні бум-бум. Спалюся з ходу.
Значить… мовчимо до останнього. Нехай аборигени самі розмову починають. У крайньому випадку, зображатиму глухонімого. Такого собі ветерана, трошки вдареного по голові і, як наслідок — контузія і втрата можливості спілкуватися.
Загалом імпровізуємо…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.