Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Зараз я вважаю, що якби йшлося лише про образу («Ти дурепа!» – кричала вона у слухавку, коли я повідомила про Ніно, а раніше такого не траплялося, ні разу вона не розмовляла зі мною так!), то я б швидко заспокоїлася. Однак мене вразило не те образливе слово, а згадка про Деде та Ельзу. «Подумай про своїх доньок!» – дорікала вона мені. І спершу я не звернула на ті слова особливої уваги. Але з часом вони набули вагомішого значення, і я часто їх згадувала. Ліла ніколи не виявляла анінайменшого інтересу до Деде та Ельзи, напевне, навіть імен їхніх не пам’ятала. Щоразу, коли я у телефонних розмовах згадувала про якийсь їхній гарний вчинок, Ліла мене перебивала і починала розмову про інше. А коли вперше побачила дітей у домі Марчелло Солари, то лише кинула на них байдужий погляд і промовила кілька загальних фраз. Не похвалила їх за гарне вбрання й охайні зачіски, за розважливість і розум, які дівчатка демонстрували під час розмови попри юний вік. Це ж я їх народила, я їх виховала, вони були частиною мене, її давньої подруги! Могла б віддати належне моїй материнській гордості – хай не через любов до мене, але хоча б із чемності! Однак вона не вдалася навіть до притаманної їй доброзичливої іронії, просто лишилася до них байдужою. Лише тепер – звісно, через ревнощі, бо я забрала в неї Ніно! – Ліла згадала про дівчаток і вирішила довести мені, яка я погана мати, адже заради власного щастя ладна зробити їх нещасними. Варто було про це подумати, як мене охоплювала лють. Хіба сама Ліла думала про Дженнаро, коли покинула Стефано, коли залишала малого на сусідку, а сама йшла на фабрику, коли відсилала його до мене, ніби збувала з рук?! Нехай мені було за що дорікнути, але я значно краща мати, ніж вона!

2

Отакі думки охоплювали мене в ті роки, ставши із часом звичними. Здавалося, що Ліла, кинувши ту підступну фразу, стала адвокатом Деде й Ельзи, а я щоразу, коли ставила свої інтереси вище за їхні, почувалася зобов’язаною доводити їй, що все гаразд. Але то були лише мої вигадки, викликані внутрішнім станом. Що насправді вона думала про мою поведінку як матері – я не знаю. Лише вона сама зможе розповісти правду, якщо дійсно зуміє проникнути до цього довжелезного ланцюга зі слів й переписати мій текст: уміло вставити ті ланки, яких не вистачає, і непомітно відчепити інші, щоб розказати про мене більше, ніж я хотіла би й аніж у мене вийшло. Я сподіваюся на її втручання, сподіваюся від самого початку, коли взялася описувати нашу історію. Але мені треба дописати її до самого кінця, перш ніж віддати Лілі на редагування. Якщо зробити це зараз, то далі справа точно не піде. Я пишу вже дуже довго і втомилася. За всім тим хаосом років, життєвими подіями – важливими і незначними, – почуттями й переживаннями мені дедалі важче не втратити основну нитку розповіді. Тому я час від часу або швидко перескакую через події власного життя, щоб зосередитися на Лілі та купі труднощів, які вона зазвичай тягла за собою, або – ще гірше! – більше зупиняюся на своєму житті лише тому, що про нього мені легше пишеться. Але треба вибратися з цього розпуття. Не слід рушати першим шляхом, адже, зважаючи на особливість наших із Лілою стосунків (я можу дістатися до неї тільки через себе), це призведе до того, що, менше описуючи власне життя, я і про Лілу розповідатиму менше. Та не можна йти і другим шляхом. Ясно, що вона тільки тішитиметься, якщо я писатиму про власний досвід. «Ану, – сказала б вона, – розкажи нам, який поворот зробило твоє життя! Кому яке діло до мого? Зізнайся, що й тебе воно не цікавить!» І додала б: «Я лише зайва закарлючка, аж ніяк не гідна твоїх книжок! Годі, Лену, про мене! Ніхто не розповідає про помилки!»

То що ж мені робити? Знову погодитися з нею? Прийняти факт, що бути дорослим означає більше не показувати себе, навчитися ховатися, аж до зникнення? Визнати, що з плином часу мені стає відомо про Лілу дедалі менше?

Цього ранку я намагаюся перебороти втому і всідаюся за письмовий стіл. Тепер, коли я майже дійшла до найболючішої частини нашої історії, хочу досягти необхідної рівноваги у розповіді про себе і Лілу – рівноваги, якої мені за ціле життя так і не вдалося віднайти бодай у самій собі.

3

Про перебування у Монпельє я пам’ятаю все, за винятком самого міста, наче я там узагалі ніколи не була. Окрім готелю й величної лекційної зали, де відбувалася наукова конференція Ніно, можу згадати лише вітряну осінь і блакитне небо з білими хмаринками. А от назва міста – Монпельє – викарбувалася в пам’яті з багатьох причин як сигнал до втечі. Я вже бувала за кордоном – у Парижі з Франко, і тоді мене збуджувала власна сміливість. Мені здавалося, що мій світ завжди обмежуватиметься нашим районом і Неаполем, а все решта – то лише короткий епізод, коли я можу побути такою, якою ніколи не стану. І саме Монпельє, хоч це і не таке чудове місто, як Париж, змусило мене відчути, що межі стерто, а я сама ніби розростаюся. Уже сам факт перебування в тому місті був для мене доказом, що район, Неаполь, Піза, Флоренція, Мілан, сама Італія – то тільки окремі уламки світу, і я правильно робила, що більше не зосереджувалася лише на них. У Монпельє я усвідомила свою недалекоглядність і недолугість мови, якою говорила й писала. У Монпельє мені стало очевидним, як жалюгідно у тридцять два роки обмежуватися роллю дружини та матері. І протягом усіх тих сповнених кохання днів я вперше відчула, як звільняюся від тягаря умовностей, пов’язаних із моїм походженням, здобутих під час успішного навчання та в результаті мого життєвого вибору, насамперед одруження. Там я усвідомила причини своєї давньої втіхи від того, як побачила власну книжку перекладеною іншими мовами, а також причини невдоволення, що для неї знайшлося так мало читачів в Італії. Перетнути кордони, наблизитися до інших культур, відкрити для себе недовговічність того, що раніше видавалося сталим, – то було чудове почуття! Те, що Ліла ніколи не виїздила за межі Неаполя і навіть життя в Сан-Джованні-а-Тедуччо наганяло на неї страх (я й раніше вважала це доволі суперечливим вибором, хоч вона завжди переконувала мене в протилежному), тепер здавалося мені ознакою розумової обмеженості. Я ніби подумки відповідала їй образою на образу. То ти гадаєш, що помилилася щодо мене? Та ні, дорогенька, це я помилялася щодо тебе! Ти так і сидітимеш на одному місці, поглядаючи на вантажівки, що