Читати книгу - "За горизонтом, Ерін Кас "

— Ти тому такий задоволений? — я його радості не поділяю.

— Ні, в мене інша причина, але я тобі не скажу.

— Ніхто й не просить, — відповідаю у його ж манері й ледве не прискаю зі сміху, коли він спиною натикається на якусь жіночку.

— Смішно тобі? У тебе дуже гарна усмішка, мишко, — від його компліменту забуваю, що хотіла сказати. Мовчу. Відчуваю, як червоніють щоки й намагаюсь думати про щось інше, не звертаючи уваги на його погляд.

— Трамвай, — зупиняюсь й дивлюсь розчаровано йому у слід.

— Побігли, — цей нахаба хапає мене за руку так різко, що я не встигаю й слова сказати. Тягне за собою, набираючи швидкість. — Встигнемо.

З’являється азарт, починаю бігти разом з ним. Незнайомець тримає мене за руку й підлаштовується під мій ритм. Добігаємо вчасно і швидко залітаємо в останній вагон. Народу багато, місць немає. Хлопець проштовхується в самий кінець, ставить мене біля вікна. Обпираюся спиною об поруччя й притискаю до себе пакет, який слугує бар’єром від настирливого незнайомця. Він помічає це, а тільки хмикає. Ставить обидві руки обабіч мене й закриває собою від інших пасажирів. Коли приходить кондуктор, сам оплачує білети, заганяючи мене у ще більш незручне становище.

— Що? — не розуміє мого погляду.

— Нічого, — відводжу очі. У нього дуже гарні синьо-сірі очі. І губи. А ще усмішка, яка утворює на щоках невеликі ямочки.

— Я, до речі, Макар, — подає мені руку. Гарне і рідкісне ім’я, у мене немає жодного знайомого Макара. Ну тепер, виходить, вже є.

— Алевтина, — все-таки тисну його руку.

— Дуже приємно, мишко, — наче на зло, називає мене цією кличкою. Ніяк не реагую, звертаю погляд у вікно і так їду до своєї зупинки. Відчуваю себе так дивно, як ніколи у житті. Зі мною ніхто ось так не знайомився нахабно і не дивився так уважно, наче хоче щось прочитати в моїх очах. Якусь таємну думку, відому тільки мені.

— Дякую, — кажу, коли виходимо з трамвая.

— Проведу до будинку, — заявляє навіть не запитуючи.

— Не потрібно, тут недалеко, — кажу йому в спину й голосно зітхаю, коли мене ніхто не слухає. Що я скажу мамі якщо вона побачить нас з вікна? Або, не дай Боже, тато. Та ще й у такому вигляді — наче він вибіг зі стадіону сусіднього двора. А з іншого боку, він же мені допоміг.

Мовчки переходимо дорогу й прямуємо в бік будинку. Нервую, уявляючи як ми виглядаємо збоку.

— Даси свій номер телефону? — запитує, коли заходимо в арку будинку.

— Ні, — відрізаю, а він усміхається. Його будь-які мої слова веселять, наче я клоун.

— Не сподобався? Хотів на каву тебе запросити.

— Я каву не п’ю. Особливо з такими нахабами, — розвертаюсь до нього, коли підходимо до під’їзду.

— Тримай, — вішає свою сумку мені на плече. Сумку завтра віддаси.

— А де я тебе знайду?

— В університеті, я теж там навчаюсь, — підморгує мені, розвертається і йде, а я так і стою, дивлячись йому у слід, поки з під’їзду не виходить сусідка.