Читати книгу - "Спокута"

У віці одинадцяти років вона написала своє перше оповідання — Дурну спробу, наслідування півдюжини казок, немічний виріб, з браком — як вона зрозуміла — того життєвого знання світових перипетій, що і є запорукою читацької пошани. Але й ця перша незграбна спроба показала їй, що саме уява — джерело таємниці: щойно авторка почала розповідь — ніхто не може сказати, що буде далі. Слова були надто претензійними, надто туманними, надто разючими, надто невизначеними, щоб дати комусь уявлення про те, що буде. Хоча, виписуючи вирази на кшталт «вона сказала», «а потім», Брайоні аж сама скривилася, почуваючись безглуздо: звідки їй знати емоції вигаданого створіння? Самовикриття було неминуче, коли вона описувала слабкість героя; читач був просто зобов'язаний припустити, що вона описує себе. Яку іншу владу вона має? Лише коли оповідь була завершена, усі долі визначені, а всі сюжетні лінії запечатані навіки і всі вузлики зав'язані, так що цей твір міг нагадувати — принаймні завдяки цим ознакам — будь-яку іншу готову історію,— авторка змогла відчувати себе невразливою й готовою для того, щоб прокрутити дірочки на берегах, переплести зшиток мотузочкою на бантик, намалювати обкладинку фарбами або олівцями й показати цей витвір матері чи батьку, коли той був удома.

Її зусилля одержали підтримку. Ці спроби дійсно віталися, коли в родині Таллісів почали розуміти, що їхня дитина має дивний дар думки і слова. Вона провела довгі пообідні години, порпаючись у словниках і довідниках, вишукуючи конструкції, які, може, і були безпорадними, але так нав'язливо приваблювали: монети, сховані злодієм у кишені, були «езотеричними», злочинець, схоплений на угоні автомобілів, ридав від «самобичувального сорому», героїня на своєму чистокровному огирі здійснювала вночі «блискавичну ескападу», а невдоволений король хмурив «ієрогліфи» брів. Брайоні заохочували почитати свої оповідання вголос у бібліотеці, й батьків і старшу сестру дивувало, коли вони чули, що їхнє тихе дівчатко так сміливо декламує, невгамовно жестикулюючи вільною рукою, піднімаючи брови, озвучуючи голоси героїв і на кілька секунд відриваючись од сторінки, щоб стежити за враженнями родини, безкомпромісно вимагаючи від кревних невідступної уваги, виспівуючи власний твір як закликання.

Та навіть без їхньої уваги, похвал і виявленого задоволення Брайоні не можна було відтягнути від аркуша паперу. У будь-якому разі, вона відкрила, як і багато письменників до неї, що не завжди визнання сприяє. Ентузіазм Сесилії, наприклад, здавався трохи перебільшеним, з відтінком поблажливості, можливо, і дуже нав'язливим; старша сестра хотіла розмістити всі оправлені в палітурки оповідання Брайоні в один каталог і розташувати на бібліотечних полицях, між Рабіндранатом Тагором і Квінтом Тертулліаном. Якщо це й було жартом, Брайоні ігнорувала такі випади. Вона вже знайшла свою стежку та знаходила насолоду на інших рівнях: писання оповідань було не тільки таємницею, але й приваблювало можливістю мініатюризації. Цілий світ можна створити на п'ятьох сторінках — і це набагато приємніше, ніж іграшкова ферма. Дитинство розпещеного принца можна ввібгати у півсторінки, утечу в місячному сяйві через сонні села — висловити однією ритмічною виразною фразою, закоханість узагалі можна описати одним словом — «миттєва». Сторінки нещодавно завершеної розповіді, здавалося, вібрували у неї в руці всім життям, що вони містили. Її пристрасть до чистоти й ладу теж задовольнилася, оскільки непокірний світ можна було приборкати просто так. Криза в житті героїні супроводжувалася градом, бурею і громом, тоді як весілля було, як правило, благословенне ясним сонячним днем і свіжим морським бризом. Любов до порядку виливалася у принципи справедливості, а смерть і шлюб підтримували родинний лад у маєтку: перше було винятково для морально сумнівних персонажів, друге — винагорода позитивним, що зволікала до останньої сторінки.

П'єса, яку Брайоні написала на честь приїзду Леона додому, була її першим екскурсом у драматургію, і Брайоні досить легко знайшла місточок. Для неї це виявилося полегшенням — припинити виписувати нескінченні «вона сказала», або змальовувати погоду, або провесну, або обличчя героїні — красу, яка, як виявила Брайоні, дарує мало розмаїття. З іншого боку, потворність має безліч варіацій. Усесвіт зводився до однієї фрази, і в цьому панував лад — справжній, майже бездушний,— і щоб це компенсувати, надати вислову хоч якогось виразу, наприкінці кожного речення неодмінно стояв знак оклику. «Випробовування Арабелли» можна було б назвати мелодрамою, якби авторка знала цей термін. Очікувалося, що п'єса викликатиме не сміх, а жах, давати полегшення й урок — саме в такій послідовності,— тож невинне затоплення, з яким Брайоні готувала свій проект (афішу, квитки, касу), було особливо вразливим до неуспіху. Вона легко могла привітати Леона черговим оповіданням, але звістка про те, що приїжджають кузени з півночі, примусила Брайоні з наскоку опанувати нову форму.

Ця п'ятнадцятирічна Лола і ці дев'ятирічні близнята, Джексон і П'єро, були біженцями, які вдома зазнали громадянської війни, але для Брайоні те не мало значення. Вона чула, як її мати критикувала імпульсивну поведінку своєї молодшої сестри Герміони, і журилася через трьох бідолашних дітей, і засуджувала свого лагідно-безвільного шваґра Сесіла, який надто любив ухилятися від розв'язання проблем і заради власного спокою втік до оксфордського Коледжу всіх душ. Брайоні слухала, як мати з сестрою аналізують останні перипетії і неприємні зміни, слухала звинувачення і контратаки й усвідомлювала, що візит кузенів буде на невизначений термін і може затягнутися. Вона чула, як казали, що в будинку можуть легко розміститися ще троє дітей і що юні Квінсі хай живуть тут, скільки хочуть, за умови, що батьки, які їх часто відвідуватимуть, триматимуть свої чвари при собі й не сваритимуться з Таллісами. Дві кімнати поряд зі спальнею Брайоні чисто вимели, повісили там нові штори й поставили меблі, винесені з інших помешкань будинку. Звісно, Брайоні й сама взяла б участь у цій підготовці, але це збіглося з її дводенним нападом натхнення й початком ремонту фасаду. Вона неясно розуміла, що розлучення — це боляче, проте не розглядала його як предмет, гідний уваги. Це була буденна річ, якої не скасувати,— отже, вона неможлива для оповідача, бо належить царству розладу. Шлюб — а точніше, весілля — це данина порядку, винагорода за чесноти, це веселощі й бенкет, це запаморочлива обітниця довічного союзу. Гарне весілля — перший крок до немислимого: сексуального блаженства. У сільських церквах і соборах великого міста, на очах усієї громади, схвалені родиною і друзями, її героїні та герої досягали своєї цнотливої вершини й не вимагали продовження.

Якби розлучення