Читати книгу - "Серце пітьми"

на березі після трудів праведних, щоби йому відкрилася таємниця цілого континенту, яка доволі часто не має для нього жодної вартості. Морські побрехеньки прості й невигадливі, і їхня суть уміщається у горіховій шкаралупі. Проте Марлоу й у цьому був не такий, як решта моряків (якщо відкинути його любов до вигадування небилиць): для нього суть історії була не всередині, як ядро горіха, а зовні, у тому, щó її оточує і допомагає зрозуміти: як посвіт вихоплює імлу або ж як завдяки примарному місячному світлу іноді стають видимими кільця туману.

Його зауваження нікого не здивувало. Це було дуже схоже на Марлоу, тож усі промовчали. Ніхто не завдав собі клопоту бодай гмикнути у відповідь. Тому він продовжив дуже-дуже повільно:

— Я думав про ті прадавні часи, коли у цих місцях уперше з’явилися римляни, тисяча дев’ятсот років тому… приблизно так… Світло, кажете ви, зайнялося на цій ріці коли… за лицарів? Так, але тоді воно нагадувало пожежу, що шириться рівниною, блискавку в хмарах. А ми живемо у мить короткого відблиску — хай він не погасне, допоки крутиться наша старенька Земля! Але вчора тут була пітьма. Уявіть собі, щó почував капітан розкішної… як же це вони називалися, га… триреми у Середземному морі, якому раптом наказали плисти на північ? Він чимдуж пройшов землі галлів і перебирав на себе командування одним із тих кораблів, що їх, якщо тільки ми можемо вірити книжкам, сотня легіонерів (а таких майстрів теж іще треба пошукати!) вистругувала й витесувала за місяць-два… Уявіть собі цього командира тут — край світу, де море олов’яне, небо димне, а судно неоковирне, мов концертина, — і ось він піднімається горіріч, везе накази, або товари, абощо… Піщані узбережжя, болота, ліси, дикуни… обмаль їжі, яка надавалася б для цивілізованої людини, і сама лише вода з Темзи, щоби вгамувати спрагу. Ні фалернського вина, ні висадок на берег. Тільки поодинокі військові табори, загублені у глушині, мов голки в копиці сіна: холоднеча, тумани, бурі, болячки, вигнання й смерть — смерть, яка чигає у повітрі, у воді, у чагарниках. Та ж люди тут, певно, мерли як мухи! Але той капітан упорався. І добре впорався, — їй-бо! — не надто над тим замислюючись і, можливо, тільки на схилі літ похваляючись усім, щó йому довелося витримати в молоді роки. Тогочасним людям не бракувало мужності дивитися у вічі пітьмі. До того ж капітана, либонь, живила надія вислужитися, потрапити до флоту у Равенні, якщо знайдуться щирі друзі в Римі і якщо пощастить вижити у цьому жахливому кліматі… Ну, чи уявіть собі шляхетного й молодого римського громадянина у тозі (ймовірно, дещо, сказати б, ризикового), який прибув сюди у почті префекта, збирача податків чи купця, щоби випробувати свою долю. Він висадився на болоті, крокував через ліси і, зупинившись у якомусь гарнізоні в глибині острова, відчув, як його зусібіч оточує варварство, нестерпне варварство, — оте таємниче життя глушини, що нуртує в пущах, у джунглях, у серцях дикунів. У такі таємниці не посвячують. Йому довелося жити серед непізнаного, і це було гидко. Хоч і захопливо водночас, щó, власне, й полонило його. Захват з огиди, розумієте? Лишень уявіть собі, як йому допікав чимраз гостріший жаль, бажання втекти, безсила відраза, зневіра, ненависть…

Марлоу замовк.

— Зважте… — озвався знову, піднявши зігнуту в лікті руку, звернену до нас розтуленою долонею (у такій позі, зі схрещеними перед собою ногами, він скидався на Будду, який зібрався проповідувати: хіба що зодягненого в європейське вбрання і без квітки лотоса). — Зважте: ніхто з нас не відчуває нічого подібного. Нас рятує доцільність, ревне служіння доцільності. А ті хлопці на неї не зважали, чесно. Вони не були колонізаторами, тож, гадаю, вся їхня влада базувалася на утисках. Вони були завойовниками, а для цього потрібна лише груба сила. Однак, навіть якщо вона в тебе є, пишатися тут нíчим, бо це — лише випадкова перевага на тлі слабкості інших. Тому ті хлопці просто вигрібали все, щó підверталося під руку: задля того, щоби гребти. То був нестримний пограбунок, особливо жорстоке масове вбивство, на яке люди йшли наосліп, як і належить тим, хто надумав помірятися силами з пітьмою. Завоювання землі — здебільшого її просто відбирають у людей, які мають інший колір шкіри чи трохи плескатішого носа, ніж наш, — не така вже й шляхетна справа, якщо глянути на неї пильніше. Виправдовує її лише ідея. Ідея, на яку вона спирається: не сентиментальне прикидання, а власне ідея. А безкорислива віра в ідею — це те, щó можна піднести на п’єдестал, а тоді перед ним схилятися й приносити йому жертви…

Марлоу замовк. Вогні ковзали рікою, крихітні вогники, зелені, червоні, білі: вони переслідували один одного, наздоганяли, зливалися, потім знову розбігалися, поволі або рвучко. Темрява дедалі густішала, втім на безсонній ріці не припинявся метушливий рух, що нагадував про велике місто. Ми дивилися й терпляче чекали: доки не скінчиться приплив робити більше було нíчого. Марлоу озвався знову лише після довгої мовчанки, і в голосі його забринів сумнів:

— Друзі, гадаю, ви пам’ятаєте, що якось я ненадовго став прісноводним моряком… — і ми вже зрозуміли, що, перш ніж почнеться відплив, нам доведеться вислухати одну з неймовірних оповідок Марлоу. — Не хочу обтяжувати вас подробицями того, щó спіткало мене особисто, — почав наш приятель, виказуючи цим застереженням хибу багатьох оповідачів, які часто-густо не знають, чого саме сподіваються від них їхні слухачі. — Але щоби зрозуміти, як це мене вразило, ви повинні знати, як я туди потрапив, щó я там бачив, як піднявся вгору річкою до того місця, де вперше зустрів того бідаку. То була найдальша точка, куди можна було дістатися пароплавом, і кінцевий пункт моїх мандрів; і щойно я опинився там, як світло, чи щось таке, осяяло все довкола мене… і навіть мої думки. Подія була доволі похмура… і прикра… з усіх поглядів буденна… і не надто ясна. Авжеж, таки не надто. Але від неї, здається, мені й справді розвиднілося.

Тоді, якщо ви пригадуєте, я тільки-но повернувся в Лондон після довгого плавання в Індійському й Тихому океанах, у Китайському морі — отож Сходом я натішився вдосталь, пробувши там років зо шість. Я байдикував, заважав вам, друзяки, працювати й уривався до ваших домівок так, наче саме небо доручило мені навернути вас до світського життя. Спершу мені це подобалося, та згодом відпочивати я втомився. Тому вирішив знайти корабель — а це, скажу я вам, найважча у світі робота! Проте жодного підходящого судна