Читати книгу - "Пастка"

окремими озерцями по бруківці, нескінченна валка робітників, які йшли на роботу з інструментами на спині й хлібом під пахвою; юрба стрімко вливалася в Париж і помалу тонула в ньому. Сподіваючись серед усього цього люду відшукати Лантьє, Жервеза ще дужче нахилилася, ризикуючи впасти, і ще міцніше притиснула хустинку до рота, наче щоб зробити біль сильнішим.

Веселий молодечий голос відігнав її від вікна.

— Що, пані Лантьє, немає господаря?

— Нема, пане Купо, — відповіла Жервеза, вичавлюючи із себе усмішку.

Це був бляхар, що мешкав на самому горищі готельчика в комірчині за десять франків. Через плече у нього висіла торба. Побачивши у дверях ключ, він по-свійському ввійшов.

— Знаєте, — провадив Купо, — я тепер працюю тутечки, на даху лікарні... Який чудовий ниньки травень! Але вранці дрижаки хапають.

Він подивився на почервоніле від сліз обличчя Жервези, а коли побачив, що ліжко навіть не розстилали, злегка похитав головою. Потім підійшов до дітей, що спали на ліжку з рожевенькими янгольськими личками, і стиха мовив:

— Отже, господар десь заблукав, еге?.. Не засмучуйтеся, пані Лантьє. Він дуже переймається політикою. Ось нещодавно, коли голосували за Ежена Сю, він — ніби ж нормальна людина — наче здурів. Може, він провів ніч разом з друзями, лаючи негідника Бонапарта.

— Ні-ні, — понад силу пробурмотіла Жервеза, — це не те, про що ви думаєте. — Я знаю, де Лантьє... У нас свої клопоти, як це буває в кожній родині, хай Бог милує!

Купо підморгнув їй, щоб показати, що він не якийсь там простак, аби вірити цій брехні. Він запропонував принести молока, якщо їй не хочеться виходити. Вона гарна й славна жіночка і скрутної години може розраховувати на нього. Коли Купо пішов, Жервеза повернулася до вікна.

Гучне тупотіння коло застави не стихало у вранішній прохолоді. Видно було слюсарів у синіх робочих сорочках, мулярів у білих робах, художників у пальтах поверх довгих блуз. Здалеку юрба здавалася стертим гіпсом, тьмяною барвою, де виділялися вицвілий синій та брудно-сірий кольори. Час від часу котрийсь з робітників зупинявся, щоб запалити люльку, його оминали й далі крокували інші, без усміху, без жодного слова товаришеві, із землистими щоками, витягши обличчя до Парижа, що поглинав їх одного за одним роззявленою пащею вулиці Фобур-Пуасоньєр. Тим часом на розі вулиці Пуасоньє, біля дверей двох винарень, що якраз відчиняли віконниці, чоловіки стишували ходу. Перш ніж увійти, вони зупинялися на тротуарі й скоса позирали на Париж, відчуваючи якусь млість у руках, маючи охоту цей день прогуляти. Перед шинквасами стояли купками, навзаєм частувалися, забували про все на світі, заповнювали зали, плювали, кашляли, промивали горлянки, перехиляючи чарку за чаркою.

Жервеза не зводила очей із закладу дядька Коломба, що був на лівому боці вулиці, де вона наче побачила Лантьє, коли це простоволоса огрядна жінка в фартуху гукнула її з-серед дороги:

— А ви, пані Лантьє, сьогодні рано!

Жервеза нахилилася:

— О! Це ви, пані Бош!.. У мене сьогодні ціла купа роботи!

— Отож-бо й є, саме воно не робиться.

Почалася розмова між вікном і тротуаром. Пані Бош служила консьєржкою в будинку, на першому поверсі якого було «Двоголове теля». Декілька разів Жервеза чекала Лантьє у її комірчині, щоб не сідати самій з чоловіками, що їли поруч. Консьєржка розповіла, що йшла недалечко, на вулицю Шарбоньєр, щоб застати ще в ліжку одного службовця, що ніяк не міг розрахуватися з її чоловіком за підшитий сурдут.

— Пан Лантьє, певно, ще спить? — раптом запитала вона.

— Так, спить, — відповіла Жервеза, мимоволі зашарівшись.

Пані Бош помітила, як сльози підкотилися їй до очей; задоволена побаченим, вона пішла собі геть зі словами, що чоловіки — кляті нероби, а потім повернулась і вигукнула:

— Ви сьогодні зранку збираєтеся до пральні?.. Мені треба дещо випрати, тож я займу вам місце біля себе, побалакаємо.

І раптом, відчувши жаль, додала:

— Бідолашко ви моя, краще не стійте отак, біля вікна, ще застудитеся... Ви аж посиніли.

Але Жервеза вперто видивлялася у вікно і чекала ще дві години, аж до восьмої. Повідчинялися крамниці. Потік сорочок з пагорбів припинився, лише поодинокі пізні пішоходи сягнистими кроками проминали заставу. У винарнях ті самі чоловіки й далі навстоячки пили, кашляли й плювалися. Тепер вулиці заповнили не робітники, а робітниці, полірувальниці, модистки, квіткарки, що, тремтячи в тоненьких сукенках, дріботіли кільцевими бульварами. Йшли вони по троє, по четверо, жваво гомоніли, сміялися, кидали довкруж осяйні погляди. Одна дівчина, худа, бліда й серйозна, йшла сама вдалині вздовж муру, обминаючи брудні стоки. Потім з’явилися конторські службовці, що гріли руки своїм диханням і їли на ходу хліб за одне су. Серед них були кістляві, в куцому вбранні, сонні, з синцями під очима молодики; траплялися й згорблені старі з понурими і змученими довгим сидінням за столом обличчями, поглядаючи на годинник, щоб до секунди вивірити свій крок. На бульварах стало тихо, як завжди вранці. Тутешні рантьє вийшли прогулятися на сонці; простоволосі матері в заяложених спідницях колихали на руках дітей і тут же, на лавках, міняли їм пелюшки; соплива розхристана дітвора товклася й лазила по землі серед писку, сміху й плачу. Жервеза відчула, що задихається, їй паморочилося в голові від туги, вона геть втрачала надію. Їй здавалось, що всьому кінець, що надійшла остання година, що Лантьє ніколи не повернеться. Її погляд блукав почорнілими від різанини, просякнутими смородом бойнями, білястою новою лікарнею, що зяяла рядами віконних пройм і світила голими кімнатами, де відбуватиме свою косовицю смерть. Навпроти Жервези, за міським муром, вставало й росло понад великим Парижем, що пробуджувався від сну, сонце. Воно запалило небо й засліпило її.

Молода жінка сиділа на стільці, безвільно звісивши руки, й більше не плакала, коли до кімнати повагом зайшов Лантьє.

— Це ти! Це ти! — вигукнула вона, кидаючись йому на шию.

— Ну я, а хіба що? — відповів він. — Може, облишиш свої дурниці?

Лантьє відштовхнув її. Потім, немов демонструючи свій поганий настрій, шпурнув на комод чорного фетрового капелюха. Це був невисокий темноволосий двадцятишестирічний парубок, гарний з виду, з тоненькими вусиками, які він постійно підкручував машинальним порухом руки. Він був вбраний у звичайну робу, старий заплямований сурдут, застебнутий на поясі, і розмовляв з помітним провансальським акцентом.

Жервеза, знову впавши на стілець, почала тихо скаржитись уривчастими фразами:

— Я очей не могла стулити... Думала, з тобою щось трапилося... Куди ти ходив? Де провів ніч?